– Яке чудове прізвище, – кажу я. – А у вас є до нього гарне
Він зітхає.
– Мене звати Алессандро.
Алессандро хмуриться. Його темно-каштановий чубчик падає на чоло. Очі диснеївського принца дивляться на мене роздратовано. У жовтій бляшанці – «Лимоната», газований безалкогольний напій від «Сан-Пеллегрино». Вона в центрі столу, але мені звідси не видно, скільки там залишилося.
– На вигляд смачно. А для мене знайдеться? – Я киваю на бляшанку.
Він закочує очі, але встає та йде до холодильника. Це такий міні-охолоджувач, один із тих, які купують для пива. Він не зводить з мене очей, відчиняючи двері. Я всміхаюся своєю найсолодшою усмішкою. Він лізе в холодильник. Щойно він повертається спиною, я кидаю дві таблетки до його бляшанки. Підіймаю та кручу нею. Напій шипить і піниться. Коли він підходить, ставлю її назад.
– Ммм, на вигляд добре, – кажу я. Він простягає мені бляшанку, і я облизую губи. – Ой. А у вас є соломинка?
Я смикаю за кільце, чується шум: «ПШШШШШШШШШШШ». Свіжий цитрусовий аромат.
Він закочує очі. Знову. Алессандро відчиняє шухляду свого столу та порпається всередині. Витягає довгу паперову соломинку, типу такої, які дають до шейків у «МакДональдсі», і кидає її мені через стіл. Я втикаю її в мою бляшанку.
– Щось іще? – каже він.
– Ні, все добре. Ви пообідали?
(Як підказує мій досвід, «Віагра» починає діяти пізніше, якщо чоловік поїв, іноді на це буває потрібно аж
– Ні, не обідав. Працюю в поті чола. – Він зводить брови й дивиться на мене так, ніби це я винна, що мій колишній хлопець – психопат. – Уся римська преса переслідує мене, допитуючись про арешт. Не кажучи вже про мера.
– Гей, Алессандро. Не звинувачуйте
– Стрес? Стрес? Звичайно, в мене стрес. У мене нервовий зрив. Снайпер насмерть застрелив жінку на одній із найжвавіших площ міста. Перед довбаним Пантеоном. Серед білого дня. І він досі десь там лазить? У розпал туристичного сезону.
– Котику, тобі треба