Він хапає свій напій і відпиває ковток. Я впевнена, він хотів би, щоб це було щось міцніше. Цікаво, чи розчинилася віагра. Тепер я шкодую, що не дала йому три… Я дивлюсь, як його кадик підіймається й опускається, знову й знову, коли він ковтає.

– Ах, – каже він, прицмокуючи губами, і кидає бляшанку. Алюміній із цокотінням підскакує на полірованому столі.

Об заклад б’юся, це було гірко. «Лимоната» і так уже з кислинкою, а з цими підмішаними пігулками подвійної сили мала стати кислючою до сказу.

– Отже, ви з’ясували, що я в неї не стріляла. Це чудовий початок.

– Ваш пістолет не був заряджений. Ніколи не використовувався. Стріляли здалеку, – говорить він.

– Угу. Саме так я вам і казала.

Чоловіки, вони взагалі коли-небудь слухають, що їм кажуть? Усе треба повторювати по кілька разів.

Я відпиваю ковточок напою через соломинку, він ігристий, холодний, мов лід. Я посмоктую його, типу натякаючи на щось. Цікаво, чи зрозуміє він натяк.

– Звичайно, – каже він роздратованим голосом. – Ви просто безневинний свідок, що випадково опинився на місці злочину, з довбаним пістолетом у руках.

– Саме так, – кажу я. – Це збіг.

– З пістолетом, на володіння яким у вас немає дозволу.

– Я саме збиралася піти отримати його. Те, що я така нехлюйка, коли справа стосується документів, не означає, що я вбивця. Я ж вам казала, що це Ніно.

Алессандро встає, спираючись кулаками на свій блискучий стіл, плечі в нього зсутулені, лоб наморщений. Він чимось нагадує мені чудовисько з «Красуні та чудовиська», тільки в нього менше волосся на обличчі та кращі зуби. Я блимаю на нього крізь вії та закушую нижню губу. А потім іще посмоктую свою соломинку.

– І ви випадково товаришуєте з чоловіком, який, як ви стверджуєте, є винуватцем.

– Ніно – мій колишній знайомий. Я б не назвала його товаришем.

Алессандро б’є кулаком по столу. Кімнатою прокочується гуркіт.