– То… що ви ще накопали?

Це зрозуміло з виразу його обличчя: нічого.

Ха. Я від цього просто кайфую.

– Ну що ж, я знаю, хто це зробив. Ніно Бруска озброєний і небезпечний. Я купила пістолет, щоб захистити себе. Щоб захистити себе від нього. – Щось мене поколює там, унизу… Схоже, ті таблетки діють. – Повірити не можу, що ви заарештували мене. – Я роблю личко скривдженої Барбі.

– Я просто виконував свою роботу.

Я стримую крокодилячі сльози. Він простягає мені носовичка.

Алессандро хитає своєю гарною головою. Волосся в нього густе й блискуче. Цікаво, яким кондиціонером він користується. Моє волосся ніколи так не сяє. Він хапає свою бляшанку та перекидає, ковтаючи рештки напою.

– Ах, – знову каже він.

Я дивлюся, як він витирає рот рукою та жбурляє бляшанку в смітник. (Я вражена: він справді поціляє. У мене так ніколи не виходить.) Я попиваю свій ігристий напій. Добре видно, що він не знає, що й думати. Його вродливе обличчя здається спантеличеним, як у Кена, якби йому запропонували обрати між Сінді та Барбі. Він дійсно красунчик, гарний, як Джастін Трюдо[132]. У нього проти мене немає жодного компромату. Усе дуже опосередковано. І ось вона я, пропоную допомогу. І пропоную значно більше…

– Алессандро, – кажу я, схиляючись уперед. Я змушую свій голос тремтіти. – Мені страшно. Я думаю, що він міг цілити в мене, а не в ту іншу жінку…

Його очі, мов «Ферреро Роше», дивляться в мої. Схоже, він готовий погодитись.

– Якщо ви… якщо ви пообіцяєте мене убезпечити, то я допоможу вам знайти його, – кажу я. – Ми з вами в одній команді. Ми по один бік.

У моїй кицьці зароджується якесь дивне відчуття: туди справді починає приливати кров. Я раптом відчуваю, який у мене величезний, збуджений, чутливий клітор. Піхва в мене починає пульсувати. Що там робиться? Я трохи соваюся на своєму стільці. Я випила лише одну штучку, а моя вульва збільшилася вдвічі.

– Це лише мені здається чи тут дійсно спекотно? – Я знімаю шкіряну куртку й вішаю її на спинку мого стільця (обережно, щоб не зачепити вибухівку, мені вона ще згодом знадобиться). Алессандро розглядає мене. На якусь коротесеньку мить його очі затримуються на моїх грудях. Я граюся зі своїм волоссям, схиляю голову набік, дивлюся на нього так, ніби справді його хочу. Я розставляю, а потім схрещую ноги. (Шкода, що я в цих штанях, спідниця була б значно доречніша або, можливо, коротенька сукенка. А найкраще, якби я була без трусиків, як Шерон Стоун в «Основному інстинкті». Це точно привернуло б його увагу.)

Алессандро опускає погляд на свій захаращений стіл і шарудить якимись паперами. Я зиркаю на годинник. Кожна секунда має значення. Ніно може зараз вшиватися з міста або взагалі мчати з Італії. Я знаю, що в нього є фальшивий паспорт… гроші… довбані мотиви. Почекаю ще хвилину, а потім перейду до рішучих дій. Але іноді поліцейські бувають дуже офіційні. Правильні. Неприступні. Професіональні. Відмовляються поділяти ліжко з підозрюваними або швиденько трахатися зі свідками. Я розумію, розумію. Це Італія, а не Велика Британія. Навряд чи тут діють ті самі правила. Такі, як в ЄС чи ще десь. Більшість поліцейських корумповані. Вони легко збуджуються. Вони невситимі. Але все ж є ризик: повноцінний секс у власному кабінеті? Можливо, це й не спрацює.