Вона відставляє склянку вбік, заплющує очі та вдихає через ніс. Я розумію, що вона не хоче цього чути, але хтось має їй сказати.

– Руперт – довбаний лузер, мамо. Він тільки й робить, що зависає та грає на своєму діджеріду[152]. Він сьогодні збудив мене на світанку. «Tie Me Kangaroo Down, Sport»? Ким він себе, в біса, вважає? Довбаним Рольфом Гаррісом[153]? Він досі не запам’ятав мого імені, а він уже три місяці живе в цьому домі…

– Звісно, він знає твоє ім’я. Не говори дурниць.

– То чому він називає мене Шейлою?

– Це ласкаве звертання, Алвіно.

Ми дивимося одна на одну.

Я бачу її, потім чую, як вона заходить. Я об заклад готова побитися, що вона стежила. Підслуховувала. Бет підходить до нашої мами та кладе руку їй на плече. Вона кидає на мене докірливий погляд, типу «ну от що ти накоїла?». Бет доливає у склянку вина й відпиває ковток.

– Ну, мені він дуже подобається, – каже вона. – Я рада за тебе, мамо. Як на мене, чудово, що ти знов виходиш заміж.

– Дякую тобі, любенька Бет!

– Ти так довго залишалася сама. Ти заслуговуєш іншого…

– Так, – кажу я. – З мене досить. Або звідси піде Руперт, або я піду.

Моя сестра витріщається на мене.

Я бачу, як мама вагається.

Ніхто не вимовляє жодного довбаного слова.

Напруження просто титанове. Я дивлюся на пляшку на столику. О Господи, я хочу того вина.

Руперт розчахує великі скляні двері та ввалюється до пошматованої кухні. За ним влітає густа хмара диму, але він цього не помічає, чи йому просто байдуже. Він відчиняє холодильник і дістає собі банку «XXXX Ґолд».