Ніно плює у воду. Ми вдивляємося в краєвид. Він досі чорний. Нічого немає. Добре видно, чому раніше думали, що Земля пласка. Ми допливемо до краю і впадемо. Принаймні помремо разом.

– Життя починається в сорок, – кажу я.

Він запалює «Мальборо Ред» і говорить, звертаючись до своїх рук і до вогника.

– Так, якщо ти мене не застрелиш.

Я зітхаю, а потім у мене бурчить у животі.

– Господи, я досі голодна. Мені треба поїсти.

– Я щойно бачив, як ти з’їла цілий пакет «Прінґлз».

– Неправда. Я тобі один дала. Мені потрібно з’їсти ще щось.

– То злови довбаної риби, – говорить він.

– Не верзи дурниць. Мені потрібні вуглеводи. «Поп-Тартс» чи щось таке. Я скоро помру з голоду.

– Ми майже приїхали, – каже він.

– Чому ти в такому настрої? Я тобі життя врятувала, – кажу я. – Тебе могли б застрелити або кинути до в’язниці довічно. – Він на це заслуговує, мудак.

– Про що ти, в біса, говориш? – питає він. – У мене все було добре, доки не з’явилася ти. Тепер я – один із найбільших злочинців Європи. П’ятеро вбитих копів? Madonna[150].

– Ти в глибокій сраці був би, якби не я.

Він мав би бути вдячний, що я його не вбила. Я була така близька до цього… Присягаюся.

– Підірвати довбаний дах? Sei pazza. Pazza[151]. Божевільна.