– Як на мене, це просто марнування крутого човна.

– Uno, due, tre.

Ми бредемо крижаною водою і штовхаємо човен у море. Хвилі бризкають мені в очі. Я відчуваю смак солі та йоду, потім проторюю шлях у воді. Ми розхитуємо човен, вода переливається через борти та заливає палубу. Човен розхитується, а потім перекидається й тоне, тоне, тоне. Бульбашки, а потім – нічого. На всю справу знадобилося зо дві хвилини. Був човен – а лишилося просто море. Спочивай з миром, «Офеліє». Краще ти, ніж я.

Ми пливемо назад на гальковий пляж. Навколо нас шумлять шалені хвилі, круг моїх ніг обвиваються водорості. Ступні занурюються в м’який пісок, ніби земля намагається поглинути мене, затягнути в пекло.

– Поквапся, – говорить він.

Я тремчу. З мене капає вода. У мене в туфлі гострий камінь. Я зриваю слизуваті морські водорості, що почіплялися мені до ніг.

– Так. Так. Я йду, – кажу я. Намацую в темряві свою сумочку, потім крокую за обрисами Ніно. Ми підіймаємося сходами, що ведуть з пляжу.

– Не говори нічого. Ані звуку.

– Я не говорю. Я нічогісінько не сказала.

– І остерігайся vipere, – каже він.

– Чого остерігатися?

– Vipere. Sssss. На сходах, – каже він. Він махає рукою, зображуючи змію.

– Змії? Про що ти говориш?