— Я своє виконаю, Джулс. Якби справа не стосувалась Лівві, гадаю, мені б навіть усе це сподобалось. Я так втомився від того бундючного дурня.

Споруда, до якої вони під’їхали, мала б цілком покинутий вигляд, якби не дві машини, що стояли на парковці біля входу. Маленьку парковку захищали круті рукотворні насипи, що оточували її з трьох боків, а з четвертого стояла непоказна одноповерхова бетонна будівля. Фасад цієї будівлі був непомітний, поки не заїдеш на парковку. Споруду було заховано поміж безкінечної низки складів та офісних будівель у радянському стилі, котрі всі належали якійсь урядовій структурі й на око здавались порожніми. Як і лабіринт доріг, що звивались на території. Вона сумнівалась, що хтось заблукав би сюди випадково, тому втішалась, що поруч є Карстен, який проведе їх цим лабіринтом. Вона сподівалась, що Деніел був уважним. Алекс намагалась запам’ятати маршрут, хоча навряд їй доведеться показувати йому зворотний шлях.

У темних маленьких віконцях не світилось, але цього варто було сподіватись. Перший поверх був лише маскуванням.

Карстен вийшов, відчинив для неї двері й притримав їх, вживаючись у роль. Вона майже усміхнулась, згадавши, як усе було, коли вона була його талантом. Утім, сьогодні в неї така роль. Вона мала опанувати її.

Деніел витягнув із багажника сталеву скриньку на коліщатах і підкотив до неї. Мабуть, хтось за ними вже спостерігає, хоча вона й не змогла розгледіти камеру.

— Обережно з цим, — різко застерегла вона, беручи руків’я з його рук. Розправивши манжет на лівій руці, вона струсила з рукава уявну пилинку. Деніел підійшов і став просто за правим плечем Карстена. Вона помітила золоту каблучку на мізинці, яка видавалась трохи недоладною. Але решта образу була цілком відповідною: навіть у темряві його темний костюм видавався слушним, консервативним, але недорогим; кожен агент ФБР у цій країні має у своєму гардеробі щось таке. Бейджика немає, утім, будь-який працівник у його відділі й не має носити знаки ідентифікації. У такій організації бейджики не надівають.

Випроставши плечі, вона подивилась на темну будівлю, намагаючись звикнути до думки, що, імовірно, вона більше ніколи не побачить цієї огидної парковки.

Розділ 30

Розділ 30

— Ходіть за мною, пані Рейд, — мовив Карстен, проводячи їх у голу сіру кімнату. Деніел ішов за ним по п’ятах, слідом — Алекс. Вона рвучко пройшла повз них, насилу встигаючи через свої короткі ноги.

Карстен у двері не стукав; просто став перед ними. Чекаючи, немов щойно подзвонив у ці двері.

За мить потому вони розчинились. Чоловік, який відчинив двері, був зодягнений у такий самий костюм, як у Деніела, тільки на цьому чоловікові він був новісінький, ще й виблискував. Він був нижчим за Деніела й ширшим у плечах. А під лівою рукою мав помітний горб.