— Та щоб мені моя чорна дупа репнула. Ніякі то були не вибори. Вони проголосували після години співів, тож усі досі були подумки у Блискоті. Більшість у таборі були такі зачмелені, що могли б і за циліндр проголосувати, щиро вірячи, що то Абрагам Лінкольн перед ними.

— Правила...

— Річ не у правилах, — Рене скрушно захитала головою. — Невже ти цього не розумієш? Річ у контролі. Ти пішла додому по припаси, щоб допомагати людям. Щоб допомогти батькові Керол! Твій злочин полягав не в тому, що ти порушила правило, покинувши табір. Насправді ж ти винна у тому, що сама вирішила, щó краще для людей під твоєю опікою. Відтепер тільки Керол та Бен мають право вирішувати, що краще для людей у таборі Віндем. Керол каже, що ми говоримо єдиним голосом. Ось тільки вона опускає той момент, що голос цей — її власний. Тож тепер усі співають єдину пісеньку — гімн Керол — і якщо не потрапляєш у ноти, то можеш запхнути собі до рота камінь й стулити пельку.

Гарпер зиркнула на Ніка, котрий схилився над мискою вівсянки, не звертаючи на них жодної уваги, і наразі не виказував ознак кольок у животі, через які досі лишався у лазареті.

— Це звучало б переконливіше, якби, поки я була вдома, не нагодився кремаційний загін, — промовила Гарпер. — Якби вони мене знайшли, то змусили б мене заговорити, перш ніж убити. Мій чоловік був з ними. Колишній. Він змусив би мене заговорити. Я собі це виразно уявляю. Як він запитує мене щось холодним, розсудливим тоном, відтинаючи садовими ножицями один по одному пальці.

— Так, цей момент... навіть не знаю, що тут можна казати. Тобто, які взагалі були шанси, що вони прилізуть туди, якраз у той час, коли ти була там? Це як удар блискавкою отримати.

Гарпер подумала, чи варто розповісти Рене про Мальборо-Мена та його таємне мовлення у голові — радіостанцію, яку він буцімто чув подумки, надприродний сигнал з майбутнього, — тоді вирішила, що поки не хоче про це думати. Натомість узялася за булочку. Скуштувавши меду, вона відчула присмак жасмину, патоки та дрібку літа. Шлунок у неї забурчав, загуркотівши так, наче хтось совав підлогою меблі, й обидві жінки, всміхаючись, обмінялися здивованими поглядами.

— Якби я тільки мала нагоду якось показати Еллі, як мені шкода, — промовила Гарпер.

— Ти пробувала їй сказати про це?

— Так.

— Ну, то й по всьому тоді. Цього мало би бути достатньо. Вона... вона сама не своя, Гарп. Еллі та я ніколи аж так не ладнали, але тепер вона стала наче якоюсь чужинкою.

Гарпер залюбки відповіла б, якби саме не наминала рештки булочки. У руці та виглядала чималенькою, але за якусь хвильку її вже й не стало.