Її голос стих.

— Ми просто... що?

— Просто завантажимося у одну з вантажівок, прихопивши деякі запаси, і зірвемося з місця. Зберемо гурт з тих кількох свідомих людей, які ще лишилися в цьому таборі, і втечемо. Бен Патчетт десь заховав ключі від усіх автівок, та за це хвилюватися не доведеться. З нами буде Ґіл, і він зможе...

Вона затнулася і сиділа мовчки.

— Ґіл?

— Ґілберт. Містер Клайн.

Її обличчя набуло вдавано невинного виразу. Та на це Гарпер вестися не стала. Щось у її спогадах заворушилося, думки охопив набридливий свербіж, а тоді раптом до неї дійшло. Влітку, коли Рене Ґілмонтон ще була пацієнткою Портсмутського шпиталю, вона розповідала Гарпер про те, як на волонтерських засадах працювала у в’язниці штату, де організувала й очолювала читацький гурток.

— Ви між собою знаєтеся? — запитала Гарпер, тієї ж миті прочитавши відповідь у ясних, наляканих очах Рене.

Рене зиркнула на Ніка, який сидів з порожньою мискою на колінах, і уважно слідкував за ними обома.

— По губах він не читає, — мовила Гарпер. — Ледве-ледве.

Рене всміхнулася до Ніка, скуйовдила йому волосся, а тоді знов заговорила:

— Добре, що він уже оговтується від болю в шлунку, — вона підвела голову, зустрілася з Гарпер поглядом і промовила: — Так, упізнала його відразу ж, як побачила. Ну, Нью-Гемпшир — малий штат. Дивно було б, якби бодай хтось не натрапив на знайоме обличчя з колишнього життя. Він був учасником книжкового клубу, який я зібрала ще тоді, в Конкорді. Певна, більшість чоловіків вступили до клубу лише заради змоги побазікати з жінкою. Коли ти довго у відсидці, планка падає, тож навіть хтось п’ятдесятилітній зі статурою містера Картоплини[103] починає здаватися привабливим.

— Ох, Рене!

— Але Ґілу подобалися історії, — посміявшись, провадила Рене. — Певна у цьому. Спочатку він мене нервував, бо тримав при собі нотатник і записував усе, що я тільки казала. Та з часом нам стало затишніше разом.

— Як це — затишніше? Він теж у тебе на коліні сидів, поки ти розповідала історії?

— Ой, та май сором! — скрикнула Рене з виразом обличчя, з якого ставало зрозуміло, що безсоромність Гарпер її навіть потішила. — Ми про літературу балакали, а не про інтим. Його важко було залучити — розумієш, він сором’язливий — але мені здалося, що в нього непогане чуття, про що я йому і сказала. Я заохочувала його здобути ступінь з англійської в УНГ[104]. Гадаю, він саме мав податися на онлайн-курси, коли в Новій Англії почали з’являтися перші випадки драконячої луски.

Рене опустила погляд до своїх чоботів, а тоді, між іншим, промовила: