— Окситоцин, — пробурмотіла Гарпер.

— Окси-Контин? Хіба це не знеболювальне таке?

— Що? Ні. Нічого. Забудь.

— Сьогодні ти пропустила ранкову службу, — мовила Рене.

— Я ладнала Отцеві Сторі трубку для харчування, — вона кивнула в бік старого. Пластиковий пакет яблучного соку звисав з торшера, який стояв біля розкладачки. Трубка згиналася у кілька завитків, аж поки не зникала в ніздрі.

— Тепер усе інакше, без Отця Сторі.

— Як інакше?

— Раніше, коли всі долучалися до Блискоту, це було наче... ну, всі це порівнюють з легким сп’янінням, правда? Наче зробити кілька ковтків справді доброго червоного вина. А тепер враження таке, немов уся паства закидується дешевим каламутним самогоном. Вони співають аж до хрипоти, а тоді, потім, просто... якийсь час дзижчать. Стоять, погойдуючись, і дзижчать з палаючими очима.

— Дзижчать? — перепитала Гарпер.

— Як ті бджоли у вулику. Або... або ніби хмара мух довкола збитої тварини, — Рене здригнулася.

— Це і з тобою сталося?

— Ні, — відказала Рене. — Я ніяк не могла доєднатися. Дон Льюїстон теж. І ще дехто. Не знаю чому.

Та Гарпер подумала, що вона знає. Коли вона вперше прочитала нотатки Гарольда Кросса, то подумала (мимохіть) про солдатів у пустелі та палаючі серед ночі розп’яття. Тоді вона жодного зв’язку не бачила, однак тепер він їй відкрився. Окситоцин був дурманом, який вивільняє тіло в нагороду, коли людина здобуває схвалення свого племені... хай навіть тим племенем виявиться Ку-клукс-клан чи загін морпіхів, які принижують полонених в тюрмі Абу-Ґрейб. Якщо ти не був частиною племені, то й віддачі не отримував. Табір розділявся самотужки, узгоджено, природно, на тих, хто свій — і тих, хто становить загрозу.

Рене нещасним поглядом глянула на кімнату й відсторонено, недбало промовила:

— Часом мені здається, що краще буде, якщо одного дня ми просто...