— Майкле, я б тебе оце зараз прямісінько в губи поцілувала.

Майкл побуряковів, його обличчя аж до вух вкрилося рум’янцем, і Гарпер засміялася.

Вона думала, що Нік спатиме, коли вона повернеться. Так воно й було... однак спав він не в себе в ліжку, і навіть не в неї. Хлопчик розтягнувся поряд з Томом Сторі. Рукою Нік пригорнув дідуся, його долоня лежала в Тома над серцем. Груди старого здіймалися, бентежно довго застигали, а тоді опускалися знову, — повільно, втомлено, нагадуючи Гарпер стару іржаву нафтову вишку, яка от-от спиниться.

Блідий світанковий промінчик упав Нікові на щоку, освітивши здоровий рум’янець на бездоганній шкірі обличчя. Промінчик торкнувся завитків чорнявої чуприни, обертаючи кінчики волосся на блискотливі мідні шпички. Гарпер не втрималася. Підійшовши до краю ліжка перевірити крапельницю Отця Сторі, вона простягнула руку й злегка скуйовдила Нікове волосся, насолоджуючись його шовковою м’якістю.

Хлопчик повільно розплющив очі й широченно позіхнув.

«Вибач, — промовила вона до нього жестами, — повертайся до сну».

Проігнорувавши її, він відповів:

«Він знову прокидався».

«Надовго?»

«Лише на кілька хвилин. Вимовив моє ім’я. Ротом, не руками, але я в цьому певен».

«Ще щось казав?»

Обличчя Ніка спохмурніло.

«Запитав, де мама. Він не пам’ятав... що вона померла. Я не міг йому цього сказати. Відповів, що не знаю», — Нік відвернув обличчя, визираючи у вікно, за яким світився ранковий багрянець.

Драконяча луска була здатна змінити біологію легень, подарувати спроможність дихати навіть у хмарі диму. Однак із соромом вона нічого вдіяти не могла. Не могла допомогти дихати вільно, особливо коли на груди тобі тисне чотирьохсотфунтова балка провини. Гарпер кортіло сказати Ніку, що він ні в чому не винен. Що винуватити себе у смерті матері так само нерозумно, як картати гравітацію через те, що хтось вийшов у вікно, впав з десятого поверху й розбився на смерть. Як не було жодного сенсу і в тому, щоб звинувачувати власну матір — коли Сара Сторі робила той крок у вікно, то всім серцем вірила, що полетить. Смерть від чуми, зрештою, аж ніяк не була карою за моральні вади. Жінки та чоловіки були лише дровами; у часи пошесті як праведні, так і нечестивці живили собою вогнище, яке пожирало їх без розбору.

«Дещо він пригадає», — звернулася до Ніка Гарпер.

«А щось — ні?»

«Щось ні».

«Як те, хто саме пробував його вбити?»

«Треба чекати, — сказала вона йому. — З часом він багато чого зможе згадати».

Нік спохмурнів, а тоді промовив: