«Він сказав, що хоче поговорити з тобою. Сказав, що йому треба ще трошки поспати».

Гарпер осміхнулася.

«А сказав, скільки саме?»

«Ще лише цю ніч».

«Він саме це сказав?» — запитала Гарпер.

Нік серйозно закивав.

«Гаразд, — сказала Гарпер. — Спробуй не засмучуватися, якщо він не прокинеться цієї ночі. Йому ще довго й нудно оговтуватися».

«Він буде готовий, — відповів Нік. — А як щодо тебе?»

18

18

Цілком неочікувано Отець Сторі — який повністю видужав і сидів зараз перед Гарпер у бездоганному стихарі — наказав їй грясти до шкільного автобуса, що стояв біля воріт до табору Віндем, і тримати варту на дорозі. Так і сказав — «грясти», наче рядок з Біблії цитував. Отець дав їй цю вказівку, сидячи на троні з бляклого білого каменю посеред Меморіального кола, коли його паства саме висипала з величезних червоних дверей каплиці в нього за спиною. Мешканці табору Віндем були бадьорі, сміялися й жваво балакали, а деякі дітлахи тоненькими писклявими голосами заводили пісеньку «Спалюючи будинок»[151]. Гарпер непокоїло те, що деякі дорослі несли в руках великі червоні каністри бензину.

— Що відбувається?

— Було передвіщено, що нам слід влаштувати трапезу, — сповістив її Отець Сторі. — Ми чекаємо друзів, які грядуть до нас, несучи з собою радісну звістку. Проказую я до тебе, здіймися і рушай до дороги, нести варту. Ми готуватимемо багаття і будемо смажити смори в ім’я Блискоту, — Отець підморгнув їй. — Не барися, я прибережу один і для тебе.

Гарпер хотіла спитати, хто саме все це провістив, але час стрибнув уперед, і вона так і не встигла цього зробити. Тепер вона йшла дорогою, над нею простягалося чорне й беззоряне небо. Звіддаля було чутно, як паства гуркоче, співаючи пісню «Балакучих голів», завиваючи про те, як усе ж таки добре спалювати все дотла. Вона пришвидшила ходу. Пропустити смори зовсім не хотілося. Гарпер було цікаво, хто приніс їм шоколад та маршмелоу. Напевно, та сама людина, що й пророкуванням займалася.

Гарпер так поспішала, що ледве не спіткнулася об чоловіка, який лежав посеред дороги. Щоб не наступити на нього, вона стрімко зіскочила у високу вологу траву. До автобуса, який стояв далі нижче пагорбом, ще лишалося трохи пройти.

Нельсон Гайнріх підвів голову й поглянув на неї. Вона впізнала його за потворним різдвяним светром, попри те, що половина обличчя була місивом і під здертою шкірою проглядали червоні жмути м’язів. З цієї блискучої багряної маски визирали понурі доброзичливі очі. Виглядав він майже так само, як анатомічний бюст, який колись стояв у лазареті.