Так усе й тривало, з Гарпер у ролі перекладача-посередника.

— Це щось жовте? — запитала вона за нього.

— Так, але ще ніби як помаранчеве.

— Тепер він хоче знати, чи воно більше за авто.

— Так, набагато.

Нік метушливо змахував руками.

— Він каже, що це «вантажівка», — сказала Гарпер.

— Ні! — радісно вигукнула Рене.

Нік зістрибнув з бампера, розмахуючи на всі боки руками.

— Він каже, що це «велика жовта вантажівка», — сказала Гарпер.

— Ні! — повторила Рене, суплячись. — Скажи, що ні. Він дарма витрачає запитання.

На той момент Гарпер вже й собі злізла з заднього крила, знову позираючи на шосе.

— Нам треба йти, — мовила вона.

Але Нік уже помчав до переду авто. Гарпер підтюпцем подалася за ним, не перестаючи кричати; її голос підвищувався від зойку до чогось, що більше нагадувало вереск.

— Джоне! Нам треба йти! Нам треба йти! Прямо! ЗАРАЗ!

Джон стояв однією ногою на підніжці, до половини занурившись у кабіну, однією рукою тримаючись за кермо. Він визирнув, щоб прокричати вказівки Еллі, яка розсілася на модрині, прилаштовуючи буксирний ланцюг до стовбура. Коли він почув крики Гарпер, то роззирнувся навколо, а тоді примружив очі й почав вдивлятися в дорогу за її спиною.

Здалека, за милю від них, під сонцем виблискувала помаранчева вантажівка. Гарпер чула віддалене ревіння двигуна «фрейтлайнера», який сунув на них.