– Він був із твого рідного міста, Еммі. Мелісо. Чи нехай хто ти там. Саме
– Ти мала б зрозуміти, як ніхто інший, Ліє. Ти не уявляєш, яким він був. Що накоїв.
Я згадала про її шрам. Про страх в очах. Про всі ті частинки інформації, які складала докупи, поки вона промовляла ті слова. Але я досі не тямила, чи це правда. Чи я їй вірила. Уявний наречений, який її налякав; хлопець витурив із дому – стільки різних історій, що я почала сумніватися, чи сама Еммі усвідомлює, хто вона.
Чи вона не більше, ніж просто історія з прогалинами, які залишила заповнювати нам? Ніколи не розповідаючи про себе правди, яку я мусила додумувати сама. Звертаючись до чогось життєво важливого всередині мене – прагнення знайти рідну душу, яка була б сильною, яка б із усім упоралася. Я створила її образ за власною подобою.
В Еммі смикнулося око, її погляд скочив кудись убік, і я озирнулася навколо – шукаючи очима, на що вона могла подивитися. Ножі, підсвічник, поліняки коло каміна. Я знала, що вона скоїла з Бетані. Бачила на власні очі, як вона якось, навіть не кліпнувши, приставила ножа до руки Арона. Якщо тоді, вісім років тому, вона нікого не вбивала, то щонайменше була співучасницею. І я вперше її злякалася.
Пейдж побачила одразу, що Еммі варто остерігатися. А я тоді була надто засліплена, надто захоплена нею. Вірила, що Еммі – саме та людина, якою я хотіла бути. Здатна на все. Я підпустила її надто близько до себе, це правда, але й вона дозволила до себе наблизитися.
– Кайл, мабуть, уже встав, – сказала я.
– І? Тобі вже час іти?
Я бачила, як вона збадьорилася, бачила тріумф у її очах.
Я заперечливо захитала головою.
– Ні, я залишила йому вранці записку з твоєю адресою та ім’ям. І декілька хвилин тому надіслала твою фотографію, яку зробила, коли ти виходила з машини.
Вона мотала головою.
– Ні, Ліє. Нікому ти нічого не надсилала.
Бо Лія Стівенс, яку вона знала, на таке не здатна?
Я простягнула свій телефон екраном до неї, показуючи переписку з Кайлом. Він уже сконтактував з місцевою поліцією. Відповіді: «Чим ти думала?», «Вже їду, тримайся».
З горла Еммі вирвався стогін, вона панічно озиралася навколо.
– Що ж ти накоїла, Ліє?!
– Дала тобі невеличку фору, – відповіла я. – Так було б справедливо, я гадаю, зважаючи на все, що ти для мене зробила.
Цей будинок був її початком і її кінцем. Вона доклала стільки зусиль, щоб повернутися. І могла сюди знову потрапити лише так – без Бетані, без Джеймса Фінлі, без мене. Я бачила, як Еммі тужливо оглянула дім, як відвисла її щелепа. Я бачила чергове її втілення – Еммі, позбавлена всього до останнього.