Усе з часом повторюється. Але для цього потрібно докласти зусиль. І бути готовим. Мусиш бути готовим ризикнути. Знову і знову.

Тривали зимові канікули, дороги засніжені, колеса обліплені сумішшю з солі та піску. Кайл досі спав у готелі, у сонному містечку, де ми зупинилися переночувати на шляху до родини на Різдво. Моя мама зустрінеться з ним уперше; Ребека – вдруге. Ідея поїхати разом належала Кайлові. А зробити невеличкий гак – мені.

– Хочу побачитися зі своєю старою подругою, – сказала я. І він погодився.

Спершу я пропустила місце, на яке вказував мій GPS, і довелося розвертатися. Запаркувала машину за рогом, на глухому з’їзді з дороги, де її не було видно, і далі попростувала пішки частково замощеною каменем вуличкою. Нехай які звірі водилися в лісі поблизу, я їх не чула. Узбіччя було вкрите смугами льоду, він хрускав під ногами. Крізь дерева виднілися обриси будинку, але потрібно було підійти ближче, щоб чітко його побачити. Я маневрувала між дерев, готова зреагувати, якщо хтось чи щось підкрадеться ззаду. Уявляла, що Еммі пильно спостерігає за лісом.

Але вона не спостерігала. Нарешті переді мною постав будинок. Одинока одноповерхова будівля, обшита вагонкою, з вицвілим від сонця, вітру й дощу дахом. Над ґанком висіли вітряні куранти. Під сходами на варті стояв гном. Віяв морозний вітерець, граючи на дзвіночках свою ніжну мелодію.

Як і моє теперішнє житло, цей дім стояв окремо, трохи далі від дороги, на власній ділянці лісу. Машини коло будинку не було, у вікнах – темно.

Проте я бачила – будинок не занедбаний. Підступаючи ближче, затамувала подих. Невже я й справді знайду її тут? Непевний здогад, передчуття. І раптом мені здалося, що це цілком реально.

Над ґанком висів горщик із квітами. Штори розсунуті. Я підійшла до бічного вікна й, затулившись долонями від сонця, припала до шибки. Хтось залишив чашку на тумбі.

Я дістала з кишені ключ на зелено-бузковому плетеному ланцюжку. Вочевидь, ключ належав якійсь дитині. Тремтячою рукою спробувала встромити його в замок вхідних дверей. Ключ легко ввійшов і повернувся.

Відчинила двері – і немовби щось відчинилося в мені. Пахощі ванілі. Горить свічка.

Я стояла на порозі, вагаючись, не заходячи всередину. Відчувала, що після стількох років урешті зупинилася на межі, якої, імовірно, не варто переступати. Примруживши очі, я намагалася з порога роздивитися фотографії на камінній полиці. Невиразні обличчя, якими вони й мали би залишитися.

– Агов?! – гукнула я.

Спробувала уявити тут Еммі: як вона з’являється в кінці коридору, як лежить, згорнувшись клубком, на тій канапі перед каміном.