Я трималася за клямку, коли здалеку почувся якийсь шум – до будинку наближався автомобіль. Понишпорила рукою в торбинці. Можна було рвонути до лісу, повернутися до своєї машини й поспостерігати здалеку – поспостерігати, а тоді вирішувати, як діяти далі. Але дивне відчуття, яке здійнялося звідкись із глибини душі, не знаю, на добре чи на зле, змусило мене таки переступити поріг і замкнути за собою двері. Пахощі ванілі. Клубок диму. Скрипуча підлога під ногами. Розсунуті штори, запорошені, важкі. Здавалося, що привид Еммі десь поруч.

Я спостерігала з вікна, як авто звернуло на заїзд. Авто зеленого кольору, але з цього кута я не могла роздивитися, хто за кермом. Я затамувала подих. Спершу побачила лише відображення в шибці, коли вона вийшла з машини. Вона відпустила довге волосся. Була в довгій синій куртці та пісочного кольору черевиках. Заплющивши очі, я бачила її так само чітко й виразно.

Кайл, коли я йому розповіла, одразу запитав, як я знала, що то був Арон. Не «чи», а «як». Йому вже були відомі всі подробиці, всі ймовірні зв’язки між двома справами. Але йшлося не про них.

Хіба Бріджит не могла дістати ті таблетки деінде? Хіба не могла сама їх ковтнути, з власної волі? Ясна річ, теоретично могла. Проте краще просто не зважати, коли тебе починають гризти такі сумніви.

Довіряти чиїйсь пам’яті ризиковано. Надто коли минув досить довгий час. Люди здебільшого пам’ятають те, що хочуть пам’ятати, і саме так, як їм зручно. Знаю, цієї думки не поділяють мої колишні колеги, але іноді факти не такі вже й важливі.

Іноді я не можу чітко згадати, чи справді побачила таблетки на тій поличці, перш ніж упасти на підлогу. Чи вода текла з крана перед падінням чи після? Не пам’ятаю, чи я намагалася тоді боротися з темрявою, чи здатна була на хоч якусь відсіч, чи видала хоч один звук. Можливо, що ні. І тут я починаю заплутуватися: що може означати той факт, якщо я нічого з вищезгаданого не робила?

Я ні в чому не впевнена.

Щоправда, дуже добре пам’ятаю, як при згадці його імені навіть через вісім років мене охоплювало гостре відчуття страху, нестримний гнів та лють. А його обличчя в дзеркалі закарбувалося в пам’яті найчіткіше. Тієї хвилини я зрозуміла, що потрапила в біду – ще перед тим, як почула його слова, ще перед усім іншим.

Ось як я знала – по його обличчю.

Ось чому я стояла біля вікна. Заради цієї миті. Логічно, що вона повертається додому саме зараз. У неї завжди був такий графік – нічна істота, приходить рано вранці, коли в інших новий день тільки-но починається. Я чула її кроки на ґанку. Чула, як вони зупинилися. Як дзенькнув метал, коли взялася за клямку; я уявила, як її пальці перебирають ланки браслета. Вона збігла сходами назад, і я нарешті змогла її чітко побачити. Тримаючи в руці годинник Джона Гікельмана, вона сканувала поглядом дорогу, потім ліс, пильно вдивляючись між дерев поблизу будинку – повернувши обличчя у профіль. І саме цієї хвилини я побачила й переконалася.