Але коли зійшло сонце, стало ясно, що в моїй розповіді було принаймні кілька зерен правди.

Соціальний працівник підтвердив, що Тедді Максвелл насправді мав анатомію п’ятирічної дівчинки.

Дитина на ім’я Флора Барот зареєстрована Національним центром зниклих безвісти та експлуатованих дітей, і Тедді Максвелл мав усі її особливі прикмети й визначальні фізичні характеристики.

Інтернет-пошук документів з реєстрації майна підтвердив, що Максвелли придбали будиночок на озері Сенека якраз за шість місяців до зникнення Флори.

Швидкий перегляд паспортів Теда й Керолайн (вилучених із комода в їхній головній спальні) підтвердив, що вони ніколи не були в Іспанії.

І коли зателефонували твоєму батькові Йожефу, він підтвердив кілька ключових деталей у моїй історії, включно з маркою і моделлю автомобіля Chevy Tahoe, який належав його дружині, — інформацією, яка ніколи не розголошувалася публічно.

Наступного ранку о сьомій тридцять детектив Бріґґс пішла в сусідню кав’ярню Starbucks, щоб принести мені трав’яний чай і сандвіч із яйцем і сиром. Вона також запросила Адріана приєднатися до нас у кімнаті для допитів. Він усю ніч прочекав у коридорі, сидячи на не­зручній металевій лавці. Він обійняв мене так міцно — аж одірвав од підлоги. І коли ми обоє перестали плакати, довелось розповісти йому всю історію заново.

— Шкода, що я не дістався туди раніше, — сказав він.

Виявилося, що саме Адріан зателефонував у службу 911 — коли прийшов у мій котедж і знайшов мертвого Теда Максвелла на підлозі.

— Не треба було мені їхати в те Огайо, — додав він. — Якби я залишився з тобою в Спрінґ-Бруці, нічого б цього не сталося.

— Або ми обоє були б мертві. Не варто зациклюватися на сценаріях «а що, якби…», Адріане. Не треба себе звинувачувати.

Поїздка з озера Сенека до Спрінґ-Брука займає блиько п’яти годин, але того ранку твій батько подолав цю відстань за три з половиною. Можу тільки уявити, що робилося в його голові, коли він мчав по міжштатній автомагістралі. Ми з Адріаном досі сиділи в поліційному відділку, смакуючи різні солодощі, щоб не заснути, коли приїхав твій батько. Як зараз, пам’ятаю той момент, коли детектив Бріґґс завела його в кімнату. Він був високий і худорлявий, з розпатланим волоссям і скуйовдженою бородою. Спочатку я подумала, що це, мабуть, якийсь злочинець із сусідньої камери. Але він був одягнений як фермер: у робочих черевиках, штанах Dickies і фланелевій сорочці на ґудзиках. І він став на коліна, узяв мою руку й заплакав.

@@@

Я б могла написати цілу книжку про все, що сталося далі, але спробую розповідати стисло. Ви з батьком повернулись на озеро Сенека, а Адріан — у Нью-Брансвік, щоб довчитись останній рік у Ратґерському університеті. Він запрошував мене поїхати разом із ним і безплатно жити в його квартирі, поки я визначатимусь із наступним етапом свого життя. Але весь мій світ перевернувся з ніг на голову, і я боялась брати на себе великі зобов’язання в момент слабкості. Тому переїхала в гостьову спальню свого спонсора в Норрістауні.

Можна не вважати шістдесятивосьмирічного чоловіка ідеальним сусідом по кімнаті, але Рассел був тихим і акуратним, а ще тримав у наших комірчинах незліченне різноманіття протеїнового порошку. Я влаштувалась на роботу в магазин кросівок, щоб заробити трохи грошей. Співробітники тримали маленький неформальний біговий клуб, і я почала тренуватися з ними вранці, двічі-тричі на тиждень. Знайшла гарну церкву, де було багато парафіян років двадцяти-тридцяти. Знову почала відвідувати збори анонімних наркоманів і ділитися своїми історіями, щоб допомогти іншим.

Я хотіла відвідати тебе в жовтні, на твій шостий день народження, але лікарі відрадили мене від цього. Вони сказали, що ти все ще дуже тендітна та вразлива й досі «збираєш» свою справжню ідентичність. Нам дозволили поговорити по телефону, але тільки тоді, коли ініціатором будеш ти, однак ти так і не виявила жодного інте­ресу до розмови зі мною.

Проте твій батько телефонував мені один-два рази на місяць, щоб розповісти про твої успіхи, і ми з ним обмінювались численними електронними листами. Я дізналась, що ви з батьком жили у великому фермерському будинку разом із твоїми тіткою, дядьком і двоюрідними сестрами, і замість того щоб ходити в дитсадок, ти брала участь у багатьох терапевтичних програмах: арттерапія, розмовна терапія, музична терапія, маріонетки й рольові ігри, трудова терапія. Лікарі були вражені, що ти зовсім не пам’ятаєш, як тебе витягли з постелі, завели в ліс і запхали на дерево. Вони вирішили, що твій мозок придушив ці спогади у відповідь на травму.

Батько був єдиною людиною, яка знала про те, що насправді сталося в лісі тієї ночі. Я розповіла йому всю історію, і, звісно, вона скидалася на якусь маячню, та коли я надіслала йому копії малюнків твоєї матері, виконані в її неповторному стилі, у нього не залишилося жодного сумніву.

Лікарі пояснили тобі все дуже скорочено. Ти дізналася про те, що народилась дівчинкою на ім’я Флора і твої справжні батьки — Йожеф і Марґіт. Ти дізналася про те, що Тед і Керолайн були дуже хворими людьми, які припустилися багатьох помилок. І найбільша полягала в тому, що вони забрали тебе від батьків. А другою найбільшою помилкою було те, що вони вдягли тебе в хлопчачий одяг і змінили ім’я Флора на Тедді.

У перспективі, пояснювали лікарі, ти зможеш вибрати — називатися Флорою, чи Тедді, чи якимось іншим іменем, а також зможеш вибрати, як вдягатися: як хлопчик чи як дівчинка, чи і так, і так. Ніхто не змушував тебе до швидких рішень. Тебе заохочували не поспішати й робити те, що вважаєш за правильне. Лікарі попереджали, що ти, ймовірно, витратиш багато років на боротьбу зі своєю гендерною ідентичністю, але вони помилились. Не минуло й восьми тижнів, як ти вже позичала сукні у двоюрідної сестри, заплітала косички й відгукувалась на ім’я Флора, тож насправді жодної плутанини не виникло. Я думаю, що десь глибоко в душі ти завжди відчувала себе дівчинкою.

@@@

За кілька днів до Гелловіна мене шокував телефонний дзвінок — то був материн голос. Вона назвала моє ім’я й одразу розплакалась. Очевидно, слідкувала за нашою історією в новинах і кілька тижнів намагалася зв’язатися зі мною, але через те що я доклала чималих зусиль, намагаючись уникати ЗМІ, мене неможливо було знайти. Вона сказала, що пишається тим, що я відмовилась від наркотиків, і що сумує за мною, і запитала, чи хотіла б я прийти додому на вечерю? Якийсь час я намагалася заспокоїтись, перш ніж змогла запитати: «Коли?» — а вона сказала: «А що ти робиш зараз?»

Мати нарешті кинула курити і мала чудовий вигляд, і я зі здивуванням дізналася, що вона вдруге вийшла заміж. Її новий чоловік, Тоні, — той дядько, якого я бачила на драбині, коли він викидав сухе листя з водостоку — виявився справжнім скарбом. Вони познайомились у групі підтримки після того, як Тоні втратив сина через метамфетаміни. Він мав хорошу роботу — керував магазином Sherwin-Williams — і всю зайву енергію спрямовував на проєкти з благоустрою дому. Він пофарбував усі кімнати й оновив фасад. Ванна кімната була повністю відремонтована, з новою душовою кабіною і ванною, а мою стару спальню переобладнали на спортивний зал із велотренажером і біговою доріжкою. Найбільшою несподіванкою для мене стало те, що мати почала бігати! Коли я вчилась у школі, ми з Бет не могли стягти її з дивана, а тепер вона пробігала милю за дев’ять хвилин. У неї були шорти з лайкри, браслет Fitbit і все таке інше.

Ми з матір’ю просиділи на кухні й проговорили весь післяобід, аж до пізньої ночі. Я приготувалась розповідати всю історію Максвеллів, але вона вже знала більшість деталей — мала величезну теку, повну роздруківок історій, які прочитала в інтернеті. Мама вирізала кожну замітку з газети Inquirer і вклеювала в спеціальний альбом. Вона розповіла, що також стала своєрідною знаменитістю, і всі колишні сусіди дуже мною пишаються. Вона вела перелік усіх, хто телефонував нам додому, сподіваючись зв’язатися зі мною, — моїх шкільних друзів, колишніх товаришів по команді й тренерів, моїх сусідок по квартирі з «Тихої гавані». Мама ретельно записувала всі їхні імена і номери.

— Ти повинна зателефонувати цим людям, Меллорі. Нехай вони знають, як тобі ведеться. О! Я ледь не забула дещо найдивніше! — Вона пройшла через кухню до холодильника й підняла магніт, діставши з-під нього візитівку: «Докторка Сьюзен Ловенталь з Медичної школи Перельмана Пенсильванського університету». — Ця жінка буквально постукала в мої двері! Вона каже, що познайомилась із тобою під час якогось дослідницького проєкту і вже кілька років намагається тебе розшукати. Про що вона, в біса, говорить?

Я відповіла, що точно не пам’ятаю, поклала візитівку в гаманець і змінила тему. Я ще й досі не набралася сміливості телефонувати за цим номером. Не впевнена, що хочу почути те, що докторка Ловенталь має мені сказати. І точно не хочу більше публічної уваги чи слави.

Просто зараз хочу нормального життя.

@@@

Наприкінці липня — через рік після того, як ми покинули Спрінґ-Брук — я збиралася переїхати в гуртожиток для тих, хто перестав уживати наркотики, в Дрексельському університеті у Філадельфії. Я була в зав’язці вже тридцять місяців і чудово почувалась після реабілітації. Після року обмірковування своїх наступних кроків вирішила вступити до університету, щоб стати вчителькою. Хотіла працювати в початковій школі, бажано в групі дитячого садочка. Я всоте звернулась до твого батька й запитала, чи можна буде влаштувати нашу зустріч улітку. І цього разу якимось дивом твої лікарі дали дозвіл. Вони вважали, що ти добре адаптувалась до нового життя, і погодились, що для нас було б корисно поновити зв’язок.