Дихання Керолайн вирівнюється, руки перестають труситися. Що більше вона говорить, то кращий вигляд має, немов звільняє своє сумління від якогось жахливого тягаря.
— Тоді ми сіли в машину й поїхали. Жодного плану не було. Нам просто треба було тікати, і що далі, то краще. Ми не зупинялись аж до Західної Вірджинії, до міста під назвою Гілберт. Населення — чотири сотні, усі пенсіонери в інвалідних візках. Я відправила електронного листа нашим друзям, в якому повідомила, що ми переїхали в Барселону, де в Теда з’явився шанс, який він не міг пропустити. Потім ми орендували будинок на десяти акрах землі, без жодних сусідів, — просто чудове тихе місце, де могли зосередитись на нашій дитині.
І, Меллорі, я тобі клянусь, це був найважчий рік мого життя. Протягом шести місяців Тедді відмовлявся говорити. Він був такий наляканий! Але я виявила неабияке терпіння. Я щодня з ним працювала. Виказувала йому любов, увагу й ласку. Я наповнила наш дім книжками, іграшками і здоровою їжею, і ми досягли прогресу. Він почав потроху вилазити зі своєї мушлі. Навчився приймати нас, довіряти нам, а тепер хлопчик нас любить, Меллорі. Коли він уперше назвав мене мамою, я розридалась.
Під кінець того першого року ми досягли неймовірного успіху. Ми почали виводити Тедді між люди. Просто маленькі прогулянки або походи в продуктовий магазин. Звичайний сімейний відпочинок. І все було ідеально. Дивлячись на нас збоку, неможливо здогадатися, через що ми пройшли. — І тут її голос затихає. Ніби вона ностальгує за тим часом, коли ще мала надію.
— Що сталося?
— Я просто уявити собі не могла, що Марґіт нас знайде. Я завжди була атеїсткою. Ніколи не вірила в якийсь там духовний світ. Але після нашого першого року в Західній Вірджинії до Тедді почала вчащати гостя. Жінка в білій сукні. Піджидала його в спальні під час тихої години.
— Ви її бачили?
— Ні, ніколи. Вона показувалась тільки Тедді. Але я відчувала її, відчувала її присутність, чула її гидкий гнильний сморід. Ми сказали Тедді, що це — уявна подруга. Пояснили йому, що вона несправжня, але вдавати, що вона реальна, — це нормально. Він був дуже маленький і нічого іншого не міг удіяти.
— Вона вас переслідувала? Щоб помститися?
— О, вона б дуже цього хотіла. Вона б убила мене, якби могла. Але насправді її сили обмежені. Думаю, вона могла працювати з дошкою для спіритичних сеансів і рухати олівцем — ото й усе.
Я намагаюсь уявити собі, яка то нудьга — застрягнути в самотній хатині на десяти акрах землі посеред сільської Західної Вірджинії. Без друзів, із самим лише чоловіком, викраденою дитиною і мстивим духом. Не знаю, як довго я б протрималась, не з’їхавши з глузду.
— Я знала, що ми не можемо вічно сидіти в «Барселоні». Нам усім треба було жити далі. Я хотіла оселитись у гарному місті з хорошими школами, щоб у Тедді було нормальне дитинство. Тому ми переїхали сюди у квітні, а на День матері Аня знову з’явилась у спальні Тедді, співаючи угорських колискових.
— Вона за вами ганялась?
— Так. Не знаю, як це їй вдавалось. Я тільки розумію, що тікати від неї — не вихід. Куди б ми не поїхали, Аня буде тут як тут. Саме тоді мені сяйнула чудова ідея: залучити третю сторону. Нову подругу, яка б змагалась із Анею за увагу Тедді. Ти була ідеальною кандидатурою, Меллорі. Молода, спортивна, енергійна. Розумна, але не занадто. А твоя історія зловживання наркотиками стала великим плюсом. Я знала, що ти була невпевнена в собі. Знала, що коли ти побачиш щось незвичайне, то не повіриш власним очам. Принаймні на якийсь час. Я просто не врахувала ці дурні малюнки. Ніколи не думала, що вона знайде спосіб спілкування.
Схоже, Керолайн стомилась. Вона ніби знову прожила останні три роки свого життя. Я знову крадькома поглядаю на годинник, але зараз тільки 11:37. Мені треба далі її розговорювати.
— А Міці? Що з нею сталося?
— Те саме, що і з тобою. Минулого четверга, через кілька годин після вашого сеансу, Міці в паніці загрюкала в наші двері. Вона сказала, що її спіритична дошка не вимикається. Заявила, що планшетка мотається по дошці, безупинно набираючи одне й те ж слово:
Я знову перевіряю годинник: минула ще одна хвилина — але цього разу Керолайн мене піймала.
— Що це ти робиш? Чого постійно зиркаєш на час?
— Просто так.
— Брешеш. Але це не має значення.
Вона підводиться і бере джгут. Її руки більше не тремтять. Вона врівноважилась і впевнено накидає джгут мені на руку, а потім міцно його зав’язує. За мить я відчуваю поколювання у м’язах.
— Будь ласка, не робіть цього.
— Вибач, Меллорі. Мені б хотілося, щоб усе склалось по-іншому.
Відчуваю, як її м’які пальці в рукавичках постукують по згину моєї руки, щоб вени набухли й полегшили їй роботу. Розумію, що вона налаштована серйозно і збирається покінчити з цим.
— Ви відчуватимете провину решту свого життя, — кажу їй, і мені так страшно, що я аж бризкаю слиною. — Ви зненавидите себе. Не зможете з цим жити.
Не знаю, чого мені вдарило в голову, що я її злякаю настільки, що вона передумає. Схоже, мої переконання її тільки розізлили. Болісний щипок, коли голка проникає крізь шкіру й проколює вену.
— Поглянь на світлий бік, — пропонує вона. — Можливо, ти знову побачиш свою сестру.
А потім натискає на поршень і вводить мені дві тисячі мікрограмів героїну з фентанілом, якими можна вбити коня. Усе моє тіло зводить судома, коли відчуваю знайомий перший озноб — наче хтось поклав кубик льоду на місце ін’єкції. Останнє, що бачу, — як Керолайн вискакує за двері й вимикає світло. Вона навіть не залишається, щоб подивитися, як я помираю. Заплющую очі й благаю Бога простити мене: будь ласка, будь ласка, прости мене. Мені здається, що я падаю назад разом зі стільцем, наче стілець і моє тіло провалились крізь підлогу і тепер я невагома, зависла у просторі. Внутрішньовенна ін’єкція героїну діє блискавично, і я не розумію, чому свідомість досі при мені. Як це я й досі дихаю? Але потім розплющую очі й бачу Марґіт, яка чекає в сутінках, — і розумію, що я померла від передозування наркотиками.
28
28
Вона пливе в якомусь тумані — жінка в білому з довгим чорним волоссям із проділом посередині. Її сукня поцяткована шматочками листя й брудом. Обличчя ховається в темряві, а голова нахилена вбік, наче вона не може тримати її прямо. Але я більше не боюсь. Принаймні я заспокоїлась.
Намагаюся підвестись і підійти до неї, але все ще сиджу на стільці. Мої зап’ястя досі зв’язані за спиною.
І тоді мені приходить жахлива думка:
Оце — моє потойбічне життя?
Це моє покарання за той час, який я провела на землі? Ціла вічність на самоті в якомусь порожньому котеджі, прив’язана до жорсткої спинки дерев’яного стільця?
— Я не знаю, що робити, — шепочу їй. — Ти не могла б мені допомогти?
Марґіт наближається до мене, не роблячи жодного кроку. Відчуваю її запах, цю ядучу суміш сірки й аміаку, але він мене більше не турбує. Я така вдячна за її присутність, що цей сморід чинить на мене майже заспокійливу дію. Коли Марґіт минає вікно, місяць висвітлює її обличчя й тіло. І я бачу, що, попри всі подряпини й темні синці, попри зламану шию і подерту сукню, вона — неймовірно вродлива жінка.
— Ти повинна допомогти мені, Марґіт. Ти єдина, хто може мені допомогти. Будь ласка.
Вона намагається підвести голову, ніби хоче прислухатися, але та падає назад, наче квітка зі зламаним стеблом. Вона кладе руку мені на плече, однак я не відчуваю якогось доторку чи тиску зовні. Натомість мене охоплює приголомшливе почуття скорботи й провини. В уяві я бачу місце, де ніколи не була, — поле біля озера, полотно на мольберті, дитина на ковдрі. Розумію, що мені знайоме це місце із зображень — з малюнка, який Марґіт залишила в мене на ґанку, і з малюнка Тедді в стосику його робіт, які Керолайн зберігає в барлозі. Я можу викликати в пам’яті обидва малюнки, одну й ту саму сцену у виконанні двох різних художників.
І коли я дивлюсь на цю жінку й дитину, то відчуваю горе Марґіт так ясно, як і своє: