Адріан запропонував, щоб ми перетворили цей візит на відпустку — нашу першу велику спільну подорож. Ми цілий рік підтримували зв’язок, поки він вчився в Ратґерському університеті. У травні він закінчив навчання й отримав роботу в компанії Comcast, в одному з великих хмарочосів у Центр-Сіті у Філадельфії. Адріан запропонував, щоб ми відвідали тебе в північній частині штату Нью-Йорк, а потім поїхали далі на північ до Ніагарського водоспаду й Торонто. Він напакував великий кулер різними закусками й склав плейліст пісень для подорожі автівкою, а я взяла сумку з подарунками для тебе.

Ви жили на захід від озера Сенека, в містечку під назвою Дір-Ран, і ця нова для тебе місцина була зовсім не схожа на Спрінґ-Брук. Тут не було кав’ярень Starbucks, торговельних центрів чи супермаркетів — лише довгі ділянки лісу, сільськогосподарські угіддя і жменька будинків, розкиданих на великій відстані один від одного. Останню милю подорожі ми їхали звивистою гравійною дорогою, яка вела до воріт ферми Баротів. Твій батько з дядьком розводили кіз і курей, а тітка продавала молоко, яйця і сир заможним туристам на озерах Фінґер-Лейкс. Твій новий дім був просторим двоповерховим колодяним будинком із зеленим черепичним дахом. Неподалік у загоні паслися кози, із сараю долинало кудкудакання курей. Усе навколо здавалося мені на диво знайомим, хоча я точно знала, що ніколи в таких місцях не бувала.

— Ти готова? — запитав Адріан.

Я так нервувалася, що не спромоглась на відповідь. Просто схопила сумку з подарунками, піднялася сходами до твоїх вхідних дверей і подзвонила. Я глибоко вдихнула, готуючись до шоку від того, що побачу тебе маленькою дівчинкою. Боялась своєї можливої необережної реакції, чогось такого, що могло збентежити тебе, мене чи нас обох.

Але двері відчинив твій батько — вийшов на ґанок і привітав мене обіймами. Він трохи поповнів, дякувати Богу. Кілограмів, може, на сім чи дев’ять. Був одягнений у нові джинси, м’яку фланелеву сорочку й чорні черевики. Він почав було тиснути руку Адріанові, але потім обійняв і його теж.

— Заходьте, заходьте, — сказав сміючись. — Добре, що ви тут.

Усередині все було з теплого дерева, обставлене простими сільськими меблями, великі вікна виходили на яскраво-зелені пасовища. Твій батько провів нас у велику кімнату — таку собі вітальню-кухню-їдальню, з масивним кам’яним каміном і сходами, що вели на другий поверх. По меблях були розкидані гральні карти й шматочки головоломки. Твій батько перепросив за безлад; він пояснив, що твоїх тітку й дядька терміново викликали у справах, і вони залишили його самого з усіма дітьми. Я чула, як нагорі всі гралися, кричали й сміялись, п’ять дитячих голосів говорили одночасно. Через це твій батько трохи сердився, але я запевнила його, що все чудово: я рада дізнатися, що в тебе є друзі.

— Я скоро покличу Флору, — сказав він. — Спочатку трохи відпочиньмо. — Він приніс каву для Адріана і кухоль трав’яного чаю для мене. А ще поставив тарілку з маленькими тістечками, начиненими абрикосами. — Це колач, — сказав він. — Пригощайтеся, будь ласка.

Його англійська мова значно поліпшилась за останній рік. Хоч досі був очевидний акцент: these звучало як deese, а we’ll як vill, але для людини, яка прожила в цій країні всього кілька років, це, однозначно, успіх. Я помітила велику картину, яка висіла над каміном: тихе озеро в супокійний сонячний день — і спитала, чи це робота твоєї матері. Твій батько це підтвердив, а потім провів нас по великій кімнаті, показуючи інші картини. Вони висіли на кухні, в їдальні, над сходами — геть по всьому будинку. Твоя мати була дуже талановитою, і батько надзвичайно нею пишався.

Я запитала, чи ти й досі малюєш, чи й досі цікавишся мистецтвом, але твій батько сказав «ні».

— Лікарі говорять про світ Тедді й про світ Флори. І це зовсім різні світи. У світі Тедді були плавальні басейни. У світі Флори є озера Фінґер-Лейкс. У світі Тедді було багато малювання. У світі Флори є багато двоюрідних сестер, які допомагають вирощувати тварин.

Я трохи боялася ставити наступне запитання, але знала, що пошкодую, якщо не зроблю цього.

— А Аня? Вона — частина світу Флори?

Твій батько похитав головою.

— Ні, Флора більше не бачить своєї ані. — На якусь мить здалося, що в його голосі прозвучало розчарування. — Але так краще, звичайно. Так і має бути.

Я не знала, як відповісти, тож подивилась у вікно на пів дюжини кіз, які паслися в траві. Я все ще чула, як твої двоюрідні сестри граються нагорі, і раптом упізнала висоту й модуляцію твого голосу. Це точно був твій голос — такий, яким я його пам’ятала. Твої двоюрідні сестри розігрували сценку з «Чарівника країни Оз». Ти була Дороті, а одна із сестер — мером Манчкінленду, вона вдихала гелій з повітряної кульки, щоб її голос звучав смішно.

— Ідіть до Чарівника! — прохрипіла вона, і всі вибухнули сміхом.

А потім ви п’ятеро пішли вниз сходами, співаючи: «Ми йдемо до Чарівника». Твоїй найстаршій двоюрідній сестрі було років дванадцять-тринадцять, найменша дівчинка ледве почала ходити, а всі решта — десь посередині. І хоч ти мала довше волосся і була вбрана в яскраво-синю сукню, я одразу тебе впізнала. Обличчя лишилось таким самим. Усі м’які милі риси були на місці. Ти несла жезл тамбур-мажора й розмахувала ним високо над головою.

— Флоро, Флоро, зачекай! — гукнув твій батько. — У нас гості. Меллорі й Адріан. Із Нью-Джерсі, пам’ятаєш?

Інші діти зупинились, роздивляючись нас, але ти уникала зорового контакту.

— Ми йдемо надвір, — пояснила найстарша. — Ми йдемо в Смарагдове місто, а вона — Дороті.

— Флора може залишитися, — сказав Йожеф. — Хтось інший хай побуде Дороті.

Уся компанія запротестувала, перелічуючи причини, чому це несправедливо й недоцільно, але Йожеф виставив їх за двері.

— Флора залишається. Усі інші повернуться пізніше. Пів години. Біжіть пограйтесь на вулиці.

Ти сиділа поряд із батьком на дивані, але все ще не дивилась на мене. І справді, було щось дивовижне в тому, як синя сукенка й трохи довше волосся змінили все спри­йняття тебе. Лише кілька легеньких натяків — і мій мозок домалював решту картинки, повернувши всі перемикачі. Раніше ти була хлопчиком. Тепер ти дівчинка.

— Флоро, ти маєш чудовий вигляд, — сказала я.

— Muy bonita![35] — підтвердив Адріан. — Ти ж мене теж пам’ятаєш, правда?

Ти кивнула, але не відірвала погляду від підлоги. Це нагадало мені нашу першу зустріч під час співбесіди. Ти малювала в блокноті, уникаючи зорового контакту. І довелося докласти деяких зусиль, щоб заохотити тебе до розмови. Здавалося, ніби ми знову стали незнайомцями і починаємо все спочатку.

— Чула, що наступного місяця ти йдеш у перший клас. Ти рада?

Ти лише знизала плечима.

— Я теж іду до школи. Скоро буду першокурсницею в коледжі. У Дрексельському університеті. Вивчатиму педагогіку і стану вихователькою в дитячому садочку.

Схоже, твій батько щиро порадів за мене. Він сказав:

— Це чудова новина!

А потім він кілька хвилин розповідав про те, як вивчав сільське господарство в Угорщині, у Капошварському університеті. І мені здавалося, що він дуже старався надолужити щось відсутнє, намагаючись заповнити обтяжливі паузи.

Треба було спробувати інший підхід.

— Я привезла подарунки.

Я принесла сумку, і присягаюсь: ще ніколи не бачила, щоб дитина так боялась отримувати подарунки. Ти буквально позадкувала від тієї сумки, ніби думала, що там повно змій.

— Флоро, все добре, — сказав твій батько. — Відкрий сумку, будь ласка.

Ти зняла обгортковий папір з першого пакунка — коробки кольорових акварельних олівців. Я пояснила, що ними можна малювати як звичайними олівцями, але якщо додати краплю води, то фарбу можна розмазувати, і ефект буде такий, наче малюєш аквареллю.

— Жінка в художньому магазині сказала, що ними малювати — одне задоволення. Це якщо тобі знову захочеться малювати.

— А які гарні кольори, — сказав твій батько. — Дуже гарний і корисний подарунок!

Ти усміхнулась і сказала «дякую», а потім зірвала обгортковий папір з наступного подарунка — шести восково-жовтих фруктів у коробці, застеленій цигарковим папером.

Ти просто дивилася на мене, чекаючи пояснень.

— Ти не пам’ятаєш, Флоро? Це карамболі, або зоряні яблука. З продуктового магазину. Пам’ятаєш той день, коли ми купили карамболь? — Я повернулась до твого батька. — Іноді, під час ранкових занять, ми ходили в супермаркет, і я дозволяла Флорі купувати те, що вона захоче. Якийсь продукт, але щось таке, чого ми раніше не їли і що коштувало не більше п’яти доларів. І якось ти вибрала зоряне яблуко. Ми вирішили, що воно неймовірне — і нічого смачнішого справді ніколи не куштували!

І тільки тоді ти нарешті почала кивати, наче ця історія здалась тобі знайомою, хоча я не була впевнена в тому, що ти її справді згадала. І тут я зніяковіла. Поривалася забрати геть ту сумку — справді не хотіла, щоб ти розгортала останній подарунок, — та було вже пізно. Ти зірвала папір і витягла маленьку книжечку з назвою «Рецепти Меллорі», яку я надрукувала в копіювальному магазині. Там були записані всі інгредієнти й інструкції для всіх десертів, які ми готували разом — кексів і брауні з вершковим сиром, чарівних батончиків з печива і домашнього шоколадного пудингу.