Але Керолайн нізащо не залишить мене на дереві. Вона вже розповіла мені надто багато. Вона назвала ім’я справжньої матері Тедді. Її звали Марґіт Барот, її вбили біля озера Сенека. Якщо в поліції проведуть хоча б поверхове розслідування моєї історії, то зрозуміють, що я кажу правду. У Керолайн немає іншого вибору, окрім як убити мене. Тільки-но вона змусить Тедді злізти з дерева. А потім спробує представити все як самозахист. І я ніколи не дізнаюсь, чи зійде їй це з рук, бо буду мертва.
— Ну ж бо, любий. Нам треба йти. Скажи «до побачення» і спускайся.
Малий виривається з моїх обіймів і ковзає по гілці.
— Тедді, ні!
І коли він озирається, я бачу білки його очей. Зіниці закотилися під лоба. Простягнувши праву руку, він вихоплює в мене стрілу, а потім стрибає з дерева. Керолайн здіймає руки, ніби думає, що справді зможе його впіймати. Натомість вона падає під його вагою, гепнувшись навзнак. Пістолет і ліхтарик вилітають з її рук і зникають десь у кущах. Із жаским глухим звуком жінка приземляється на спину, притискаючи Тедді до грудей, захищаючи його від падіння.
— Ти в порядку? Тедді, любий, з тобою все гаразд?
Він підводиться, так що його тіло опиняється верхи на талії Керолайн. Вона все запитує, чи все з ним гаразд, і тут він встромляє стрілу їй у шию збоку. Я не думаю, що вона усвідомлює, що її поранено, аж поки він не виймає стрілу й не встромляє її знову ще три рази,
Я вигукую: «Ні!» — але Тедді не зупиняється — чи, радше, Марґіт не зупиняється. Вона не може контролювати все тіло свого сина — лише його праву руку, але раптовість стає її перевагою, і тепер Керолайн задихається і захлинається власною кров’ю. Гавкіт собак гучнішає, їх приваблює шум боротьби. Люди ось-ось вибіжать сюди з лісу. Вони гукають, що йдуть нам на допомогу, просять, щоб ми зчиняли більше шуму. Я швидко злізаю з дерева й відриваю Тедді від тіла Керолайн. Його шкіра на дотик дуже гаряча, ніби горщик з окропом на плиті. Подолана Керолайн лежить на спині, стискаючи залишки шиї, а Тедді весь заюшений кров’ю. Вона в його волоссі, скрізь на обличчі, стікає по піжамі. І раптом до мене якимось чином повертається здатність чітко думати, і я розумію, що сталося. Марґіт урятувала моє життя. І якщо я не діятиму дуже швидко, Тедді решту свого життя проведе в якомусь спецзакладі.
Він і досі тримає стрілу в правій руці. Я піднімаю його й міцно притискаю до себе, так щоб кров перейшла з його одягу на мій. Потім несу стежкою до берега Королівської річки. Ступаю у воду, і моя нога вгрузає в мохоподібну мулку тванюку. Я роблю наступний крок, ще один, пробираюсь усе глибше й глибше, аж поки вода сягає до пояса, і від її холоду Тедді приходить до тями. Його зіниці повертаються на місце, тіло обм’якає в моїх руках. Він впускає стрілу, але мені вдається впіймати її, поки та не впала у воду й не зникла з поля зору.
— Меллорі? Де ми?
Тедді наляканий. Уявіть, що ви отямились від трансу й опинились у темному лісі по шию в холодному струмку.
— Усе добре, Ведмежатку.
Я бризкаю водою йому на щоки, змиваючи найгустішу закипілу кров.
— У нас усе буде гаразд. Усе буде чудово.
— Ми спимо?
— На жаль, ні, хлопчику. Це все насправді.
Він вказує на берег річки.
— А чому там собака?
Це великий пес, чорний ретривер. Він розлючено сопе й гавкає як божевільний. З лісу вибігають чоловіки, одягнені у світловідбивний одяг, розмахують ліхтариками.
— Знайшов їх! — кричить чоловік. — Жінка з дитиною, на березі струмка!
— Міс, ви поранені? У вас кровотеча?
— З дитиною все гаразд?
— Тепер ви в безпеці, міс.
— Дозвольте, ми вам допоможемо.
— Ну ж бо, хлопче, простягни руку.
Але Тедді ще міцніше обнімає мене за талію і притуляється до стегна. Ще більше полісменів і ще більше собак поспішають сюди з дальнього берега річки, наближаючись до нас з усіх боків.
А потім здалеку чується жіночий голос:
— У мене ще один! Доросла жінка, пульс і дихання відсутні, множинні ножові поранення!
Тепер вони нас оточили, коло ліхтариків звужується. Не зрозуміло, хто тут головний, бо всі говорять одночасно: «Усе гаразд, ви в порядку, тепер ви в безпеці», — але вони бачать всю оту кров на нашому одязі, і я розумію, що всі збіса налякані. І Тедді також. Я шепочу йому на вухо:
— Усе гаразд, Ведмежатку. Вони тут, щоб допомогти нам.
Потім я виношу його на берег і обережно опускаю на землю.
— Вона щось тримає.
— Міс, що у вас у руці?
— Покажіть нам, будь ласка.
Один з полісменів хапає Тедді за руку й тягне в безпечне місце, і всі знову починають лементувати. Кожен хоче, щоб я повільно вийшла з води й поклала стрілу на землю — і, до речі, чи немає в мене ще якоїсь зброї? Але я більше не слухаю, бо неподалік бачу ще одну постать, яка стоїть осторонь кільця полісменів. Місячне світло відбивається від її білої сукні, а голова криво нахилена набік. Я піднімаю ліву руку, показуючи всім зламану стрілу.
— Це я, — кажу їм. — Це зробила я.
Потім простягаю руку, відпускаю стрілу, і та падає на землю. А коли знову піднімаю погляд, Марґіт уже немає.
Рік по тому
Рік по тому
Нелегко було викласти цю історію на папері, і я впевнена, що ще важче тобі було її читати. Багато разів я хотіла закинути цю писанину, але твій батько благав мене писати далі, поки деталі ще були свіжими в моїй пам’яті. Він переконаний, що колись, у майбутньому, років через десять-двадцять, ти захочеш дізнатися правду про те, що достеменно сталося того літа в Спрінґ-Бруці. І він хотів, щоб ти почула цю історію від мене, а не з якогось дурного подкасту про розслідування реальних злочинів.
Тому що, Бог свідок, цих подкастів було море. Тут тобі й останні новини, і клікбейтні заголовки, і жарти з нічних токшоу, і купа мемів. Упродовж кількох тижнів після твого порятунку до мене звернулись
Але після довгого обговорення ми з твоїм батьком вирішили триматися подалі від ЗМІ. Ми опублікували спільну публічну заяву, де мовилось про те, що ти возз’єдналася зі своєю родиною і тобі потрібен час, щоб оговтатись, тож тепер ми просто хочемо спокою. Потім змінили номери телефонів і адреси електронної пошти й сподівалися, що люди про нас забудуть. Для цього знадобилось кілька тижнів, але це таки сталося. Зрештою, траплялися й гучніші історії. У Сан-Антоніо якийсь псих відкрив стрілянину в продуктовому магазині. Сміттярі у Філадельфії страйкували вісім тижнів. Жінка в Канаді народила восьмеро дітей. І світ рушив далі.
Мої перші спроби розповісти цю історію ні до чого не привели. Пам’ятаю, як сиділа над чистим блокнотом, повністю паралізована. Досі моїм найдовшим письмовим твором була шкільна курсова робота на п’ять сторінок про Ромео і Джульєтту. Тож ідея написати книжку — справжню повноформатну книжку штибу «Гаррі Поттера» — здавалась просто героїчним
Але що ж це я забігаю наперед!
Мабуть, слід повернутися назад і пояснити декілька речей.
Тед Максвелл помер від вогнепальних поранень на підлозі мого котеджу. Його дружина, Керолайн, померла через пів години біля підніжжя Гігантської бобової стеблини. Я зізналась у тому, що заколола її з метою самозахисту за допомогою зламаної стріли (насправді то був болт чи боєприпас, призначений для стрільби з арбалета), яку ми знайшли в лісі за кілька тижнів до того. І вона могла б ще й вижити, якби наконечник стріли не розірвав їй сонну артерію, тож, коли приїхала швидка допомога, було вже запізно.
Нас із тобою доставили у відділок поліції Спрінґ-Брука. Ти пішла в їдальню в супроводі соціального працівника із сонними очима й кошиком м’яких іграшок, а я вирушила в камеру без вікон із відеокамерою, мікрофонами і купою слідчих, які все ворожіше налаштовувались проти мене. Щоб убезпечити тебе, я розповіла лише часткову версію своєї історії. Жодним словом не обмовилась про малюнки твоєї матері. Не описувала, як вона надавала мені підказки, допомагаючи зрозуміти, що сталося. Насправді я взагалі не згадувала про твою маму. Вдала, що самостійно розкрила таємниці Максвеллів.
Детектив Бріґґс із партнерами не приховували свого скептицизму. Вони були впевнені, що я щось приховую, але я твердо дотримувалась своєї версії подій. І попри те, що їхні голоси подекуди зривалися на крик, а в запитаннях з’являлося все більше ворожості, я вперто давала їм одні й ті ж неправдоподібні відповіді. Протягом кількох годин я була цілком переконана, що мене звинуватять у подвійному вбивстві й що решту свого життя проведу за ґратами.