Отже, старший куди пошлють Хома Хомович Прищепа з яблунівського колгоспу «Барвінок» із його невсипущою роботою на корівнику, з його невичерпною афористичною мудрістю, зітканою з прислів’їв, приказок, нісенітниць і каламбурів, із його незчисленними дивами й чудесами — це не що інше, як нова світова релігія, що завтра посперечається з православ’ям, католицизмом, ісламом.

І вже всоте чи вдвохсоте колишній радник вашінгтонської адміністрації закликав озброюватись і переозброюватись, щоб не спасувати перед могутньою рукою чудотворця Хоми.

Звісно, у кого совісті нема — нема й сорому. Колишньому радникові страх як заздрісно, що його народ американський не переобрав на новий строк, а Хома Хомович як був у високому званні старшого куди пошлють, так і зостався. Отож від заздрощів і почав наклепи зводити на грибка маслючка, отож і заходився роздебендю-вати про страшну руку чудотворця Хоми, щоб та істерія допомогла вибити асигнування на потреби Пентагону.

Якби журнал «Ньюсуїк» із тією мілітаристською зловорожою маячнею потрапив до Хоми з Мартохою, то вони, почитавши статтю, в один голос мовили б так:

— У них там брехня на столі, а правда під порогом, але ж у Яблунівці правда та кривда — як вогонь та вода, ми тут добре робимо — добро й буде, а доброму скрізь і завжди добре!

РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТ ШОСТИЙ,

РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТ ШОСТИЙ,

де йдеться про покаянний лист академіка Йони Ісайовича Корогли

Слушно споконвічна яблунівська мудрість стверджує, що хто спішить, той людей смішить, а хто тихо ходить, той на ум наводить. Золотоокий академік Йона Ісайович Корогли спершу й справді спішив, тому-то Хому не тільки гнівив, а й смішив, а недавно тихо пішов — і на великий ум найшов!..

По осені гожій настала гожа зима, війнуло сніжком, задзвеніло музикою морозу. Полетіли птахи до вирію, а разом із ними наче повідлітали мрії, почуття людські, щоб напровесні повернутись разом із птахами. Яблунівка, вчасно впоравшись із польовими роботами, грала весіллями, так що голові сільради Перекучеренку Василю Гна-товичу клопотів не бракувало. Листоноші Федору Горбатюку взимку теж добавилось мороки, бо хлопці, місяців зо два тому призвані до армії, скучаючи за селом, густо писали розчулені листи матерям і нареченим..

Якось Хома — у засніженому кожусі, у скрипучих битих валянках, почервонілий із холоду — весело ввалився до хати, принісши хмару білого морозу.

— Мартохо! — крикнув ще з порога радісно, мовби жар-птицю зловив. — Маємо листа від академіка Йони Ісайовича Корогли!