А поважний пан пішов униз, слідом за Леоні.

Коли Леоні дісталася Пляс Сен-Жімер, вона була мокра як хлющ.

За відсутності будь-якого громадського закладу на кшталт ресторану чи кафе, їй лишалося хіба що сховатись у самій церкві. Збігши вгору непоказними модерновими сходами, вона прослизнула крізь прочинену залізну браму.

Штовхнувши дерев’яні двері, Леоні пройшла всередину. Хоча на вівтарі та приділах горіли свічки, вона мимоволі здригнулась. Усередині було холодніше, ніж надворі. Потупавши ногами, дівчина струсила з себе, скільки могла, дощову воду та вдихнула запах мокрого каміння й ладану. Потім, повагавшись і збагнувши, що, можливо, у цій церкві їй доведеться пробути досить довго, Леоні вирішила, що не застудитися важливіше, ніж зберегти зовнішній вигляд, і тому зняла мокрі рукавички та просяклий водою капелюх.

Коли її очі призвичаїлися до напівтемряви, вона з полегкістю побачила, що в церкві досить багато людей, котрі сховалися тут від бурі. Це була химерна паства. У нефі та бокових вівтарях люди тихо тупцювали на місці. На одній з лавок сидів, неприродно випрямивши спину якийсь пан у циліндрі та плащі, поруч із ним була дама, і вони обоє морщилися так, наче їм підноса підсунули щось смердюче й огидне. Мешканці ж місцевого кварталу, багато хто босоніж та в лахмітті, примостилися навпочіпки на кам’яних плитах. Серед них навіть був віслюк, а одна жінка тримала двійко курей, по одній під кожною пахвою.

— Яке незвичне видовище, чи не так? — почувся над вухом Леоні чийсь голос. — Одначе слід пам’ятати, що прихисток гостинно вітає кожного, хто його шукає.

Сіпнувшись від несподіваного безпосереднього звертання, Леоні різко обернулась і побачила, що поруч із нею стоїть якийсь пан. Його сірий циліндр і фрак свідчили про високий соціальний стан, так само як і ціпок зі срібним набалдашником та рукавички з телячої шкіри. Підкреслена елегантність його зовнішності ще більше відтінювала разючу блакить пронизливих очей. На мить Леоні здалося, що вона вже десь його бачила, але потім збагнула, що цей чоловік своїм убранням та рисами нагадував її брата, хоча й був ширшим у плечах та кремезнішим.

Було в його прямому погляді та хижих рисах обличчя щось таке, що викликало несподіване збурення в душі Леоні. Її серце тьохнуло, і вона відчула, як під мокрим одягом її шкіра ні з того ні з сього розпашілася.

— Та я… — Вона чарівливо та знічено спалахнула рум’янцем і замовкла, уставившись собі під ноги.

— Вибачте, я не збирався вас образити, — сказав незнайомець. — Звісно, за нормальних обставин я ніколи б не звернувся до дами без попереднього знайомства. Навіть у такому місці. — Він посміхнувся. — Але ж обставини дійсно незвичні, чи не так?