Раптом якась іспанська родина, що стояла поруч, вибухнула гучною сваркою, і Констант, відволікшись, глянув у їхній бік. Леоні, хоч би яке піднесення відчувала від почутих компліментів, усе ж не забувала про небезпеку. Бо, піддавшись настрою, можна було наговорити такого, про що згодом їй, можливо, доведеться шкодувати.

Подумки вона з насолодою повторила комплімент.

Ваші смарагдові очі.

— У цьому кварталі мешкає багато іспанських робітників-текстильників, — зауважив Констант, наче відчувши її дискомфорт. — До початку реконструкції 1847 року Сіте був центром місцевої одежної промисловості.

— Ви такі поінформовані, мосьє Констант, — сказала Леоні, намагаючись тримати свої емоції під контролем. — А ви що, брали участь у реставрації? Ви, мабуть, архітектор? їй здалося, що його блакитні очі задоволено блиснули.

— Ви лестите мені, мадемуазель Верньє, але це не так. На жаль, я не маю стосунку до цієї благородної професії. Просто так, чисто аматорська цікавість.

— Зрозуміло.

Леоні ніяк не могла знайтися, що б такого сказати? Намагаючись підтримати розмову, вона зиркнула довкола, шукаючи тему, здатну зацікавити її співбесідника. Їй кортіло виглядати перед ним розумною, кмітливою та чарівливою. На щастя, Віктор Констант продовжив розмову й без її сприяння.

— Тут неподалік донедавна була церква, збудована наприкінці одинадцятого сторіччя на честь святого Жімера. А будівлю, у якій ми зараз перебуваємо, освятили 1859 року, після того як стало очевидним, що стара церква настільки занедбана, що легше побудувати нову споруду, ніж намагатися відреставрувати стару.

— Ага, зрозуміло, — кліпнула очима Леоні.

Яка ж я нудна. Яка нетямуща!

— Церкву започаткували за сприяння мосьє Віолета-ле-Дюка, — вів далі Констант, — хоча невдовзі її будівництво передали під оруду місцевого архітектора, мосьє Кала, котрий мав допомагати творцю втілювати на практиці його задум.

Поклавши руки на плечі Леоні, він повернув її обличчям до нефа. Їй аж подих забило, і хвиля збудження прокотилася по її тілу.

— Вівтар, кафедра проповідника, приділи та вівтарні перегородки — це все робота мосьє Віолета-ле-Дюка, — пояснив він. — Досить посередня робота, мушу сказати. Являє собою суміш стилів — північного й південного. Багато предметів було перенесено сюди з оригінальної будівлі кінця одинадцятого сторіччя. І хоча, як на мене, ця церква є надто модерністською, вона, попри це, має свій стиль. Ви згодні, мадемуазель Верньє?

Леоні відчула, як він опустив руки й при цьому злегка торкнувся її талії. Вона спромоглася лише ствердно кивнути: емоції настільки переповнювали її, що дівчині відібрало дар мови.