Якась жінка, що сиділа на підлозі в боковому проході в золотавій тіні вмонтованого в стіну релікварію, заспівала колискову; щоб угамувати своє вертляве немовля.

Зрадівши можливості відволіктися, Леоні обернулась і подивилась на неї.

Слова колискової попливли в повітрі й долетіли до нефа, де стояли Леоні та Віктор.

— У простих речах є багато привабливості, — зауважив він.

— Це провансальська мова, — сказала Леоні, бажаючи справити враження. — Слуги вдома розмовляють нею тоді, коли гадають, що їх ніхто не чує.

Вона одразу ж відчула, як загострилась увага її співбесідника.

— Удома? — перепитав він. — Даруйте, але, судячи з вашого одягу та манери триматися я б сказав, що ви подорожуєте в цих краях. Мені ви здались істинною парижанкою.

Леоні посміхнулась, утішена компліментом.

— Знову ваша проникливість робить вам честь, мосьє Констант. Ми з братом справді приїхали до Лангедоку в гості. Насправді ж ми мешкаємо у восьмому окрузі Парижа неподалік вокзалу Сен-Лазар. Вам знайомий той квартал?

— На жаль, тільки з полотен мосьє Мане.

— З вікон нашої вітальні видно Європейську площу, — сказала Леоні. — Якби ви знали той район, то змогли б чітко уявити, де саме розташоване наше помешкання.

Констант із жалем знизав плечима.

— У такому разі чи не буде великим нахабством з мого боку спитати, а що привело вас до Лангедоку? Бо туристичний сезон уже скінчився.

— Ми приїхали сюди на місяць погостювати в родички, нашої тітки.

Констант удавано поморщився.

— Прийміть мої співчуття, — сказав він.

Леоні не відразу здогадалася, що він жартує.

— О, Ізольда зовсім не така тітка, як можна було подумати. Не якась там пропахла нафталіном матрона. Вона — вродлива й молода й, до речі, також парижанка.

Дівчина помітила, як при цих словах щось промайнуло в очах Константа. Щось схоже на задоволення, навіть на захват. Вона зашарілася, подумавши, що він, вочевидь, має від їхнього флірту не менше задоволення, ніж вона сама.

Це ж зовсім безневинно.