Розмова між ними тривала за цілком передбачуваною схемою — погода, розваги в Каркасоні, краса Піренеїв, — допоки вони не дійшли до протилежного боку мосту Пон В’є.

— Тут, на превеликий жаль, я змушений буду залишити вас, — сказав Констант.

Розчарування накотилося на Леоні, але їй чудово вдалося зберегти вираз свого обличчя незмінним.

— Ви були такі ґречні, мосьє Констант, такі турботливі. — Трохи повагавшись, Леоні додала: — Я теж мушу повертатися. Мій брат, мабуть, уже непокоїться, куди це я поділася.

Якусь мить вони постояли в ніяковій тиші. Познайомитись у вкрай незвичайний спосіб завдяки примхам погоди було одне, а наважитися зробити наступний крок, щоб це знайомство розвинути — то щось зовсім інше.

Хоча Леоні й уважала себе людиною, не обмеженою різними умовностями, усе ж вона чекала, що Констант заговорить першим. Виглядало б вельми недоречно й непристойно, якби вона сама запропонувала йому зустрітися знову. Проте вона усміхнулась, таким чином заохочуючи його й демонструючи, що не відмовить йому, якщо він запропонує їй зустріч.

— Мадемуазель Верньє, — озвався Констант. Леоні почула в його голосі легке тремтіння, і через це він іще більше їй сподобався.

— Так, мосьє Констант?

— Сподіваюся, ви пробачите мені таку сміливість, однак я дуже хочу спитати: ви вже мали приємність побувати на площі Ґамбета? — мовив він, показуючи рукою праворуч. — Це дві-три хвилини пішки звідси.

— Так, я гуляла там сьогодні вранці, — відповіла Леоні.

— Якщо ви є цінителькою музики, то там кожної п’ятниці об одинадцятій ранку дають прекрасний концерт. — Констант спрямував на неї всю невідпорну принадність своїх блакитних очей. — І завтра я неодмінно там буду.

Леоні приховала посмішку, захоплено відзначивши витончену елегантність, із якою він запросив її на зустріч, не вийшовши при цьому за суспільні рамки пристойності.

— Моя тітка збиралася залучити мене до всіляких музичних заходів, поки ми будемо в Каркасоні, — відповіла вона, схиливши голову набік.

— У такому разі, якщо мені поталанить, наші дороги зможуть знову перетнутися завтра вранці, мадемуазель Верньє, — сказав він, здіймаючи капелюха. — І я матиму приємність побачитися з вашою тіткою та вашим братом. — Констант уставився на неї пронизливим поглядом своїх блакитних очей, і Леоні завмерла. На мить їй здалося, що вони міцно зв’язані одне з одним, що вона — немов риба на гачку й він намотує котушку вудки, дедалі ближче притягуючи її до себе. Їй забило дух і цієї миті понад усе на світі закортіло, щоб мосьє Констант узяв її за талію, пригорнув до себе й поцілував.