— Я не знаю, — перелякано пробелькотіла вона. — Десь поблизу річки.

Анатоль ухопив її за рукав.

— Скажи мені правду, Леоні. Ти ходила через річку до Сіте?!

— Та церква не в Сіте! — вигукнула вона ображеним тоном і розплакалася, через що образилась на брата ще більше. — Відпусти мене, Анатолю, ти робиш мені боляче.

— Хтось до тебе чіплявся? Ніхто не завдав тобі шкоди?

— Ти ж бачиш, що не чіплявся й не завдав, — відрубала Леоні, намагаючись висмикнути руку.

Брат глянув на неї з такою люттю в очах, до якої вона ніколи не доводила його раніше. Її холодні пальці слизнули в кишеню, де вона поклала візитівку мосьє Константа.

Якщо він зараз її знайде…

Анатоль на крок відступив від неї.

— Ти мене розчарувала, і я тобі більше не довіряю. — Холодність і байдужість його голосу пробрали Леоні до кісток. — Я сподівався, що ти людина зважена й відповідальна, а ти взяла й отаке накоїла.

Гнів спалахнув у душі дівчини, і вона вже була зібралась відказати йому, що не зробила нічого поганого, а лише пішла погуляти без супроводу, проте вчасно прикусила язика. Не було сенсу дратувати брата ще дужче.

Леоні опустила голову.

— Пробач мені, — мовила вона.

Він відвернувся.

— Іди до своєї кімнати та збирай речі.

Ні, тільки не це.

Очі Леоні блиснули непокорою. І її войовничий характер таки взяв гору.

— Збиратися? Чому це я маю збиратися?

— Не став мені зайвих запитань, Леоні. Іди й роби те, що я сказав.

Якщо вони поїдуть сьогодні ввечері, то вона не зможе зустрітися завтра на площі Ґамбета з Віктором Константом. Леоні ще сама не вирішила, іти на цю зустріч чи ні, та вона не хотіла, щоб її позбавили права вирішувати самій.