Якимось чином Констант про все дізнався. І про бутафорський похорон на кладовищі Монмартр, і проте, що Ізольда жива, і про те, що зараз вони з нею тут, на півдні Франції. Він дізнався навіть про те, що наразі вони перебувають у цьому готелі.
Знав духівник. І священик.
Утім, вони не відали, у якому саме готелі зупинились Ізольда й Анатоль із Леоні.
Анатоль ледве змусив себе зосередитись. Він не міг дозволити собі гаяти час, розмірковуючи, як Констант міг про все це дізнатися, — цим він перейматиметься пізніше. Треба терміново вирішувати, як чинити просто зараз.
Пригадавши розпачливий вираз обличчя Ізольди, він безпорадно зіщулився. Він зробив би все, щоб приховати від неї цю вкрай неприємну новину, але вона зайшла в номер майже відразу після того, як принесли листа, тому він не зміг збрехати їй.
Буквально за кілька секунд від їхньої сьогоднішньої радості лишилися тільки спогади. Перспектива нового спільного життя, у якому більше не доведеться боятись і ховатися, знову вислизнула з їхніх рук.
Увечері Анатоль збирався поділитися з Леоні своїм щастям. Утім, після її сьогоднішньої жахливої та безвідповідальної поведінки він вирішив цього не робити. Його небажання розкрити їй таємницю й розповісти про те, що вони з Ізольдою збираються побратись, виявилося правильним. Леоні довела, що на неї не можна покладатися.
Анатоль підійшов до вікна, розсунув дерев’яні половинки віконниць і визирнув у шпарину надвір. На вулиці не було нікого, окрім якогось підпилого типа, що сидів під стіною напроти, підібгавши коліна й кутаючись у старий солдатський плащ.
Анатоль із хряскотом зачинив віконницю.
Звідки йому було знати, перебуває зараз Констант у Каркасоні чи ні? А якщо ні, то далеко він чи близько? Інтуїція підказувала йому, що найдоречніше було б негайно повернутися до Рен-ле-Бена.
Він покладав слабку надію на те, що якби Констант знав про Домен де ля Кад, то надіслав би листа саме туди.
РОЗДІЛ 62
Леоні чекала Анатоля у вестибюлі, мовчки склавши руки. Очі її світились погордою, але в душі вона ледь не вмирала зі страху, що хазяїн викаже її братові.
Анатоль спустився сходами, не промовивши до неї ані слова. Коло столика він коротко переговорив із хазяїном, потім вийшов повз сестру на вулицю, де очікував фіакр, щоб відвезти їх на залізничний вокзал.
Леоні полегшено зітхнула.
— Дуже вам вдячна, мосьє, — тихо сказала вона.