Вона стояла на перехресті невеличких погано видимих стежинок, а не на одній широкій стежці. Усі галявини та підліски виглядали однаково. Не було іншого способу визначити напрям, окрім як покластися на сонце, що світило крізь верховіття високо вгорі, проте воно було ненадійним проводирем крізь темні хащі. Та Леоні запевнила себе, що коли наполегливо йтиме ввесь час уперед, то неодмінно досить швидко вийде на галявину й до самого будинку. Лишалося тільки сподіватись на те, що їй якось поталанить оминути гробницю.

Леоні рушила по схилу ледь зримою стежиною, що вела до невеличкої галявини. Раптом через прогалину в деревах вона побачила лісисту ділянку на протилежному березі річки Од, де стояли кам’яні мегаліти, про які розповідав їй Паскаль. І її ніби щось штовхнуло — вона раптом усвідомила, що з Домен видно всі місця з диявольськими назвами: Крісло диявола, Зуб диявола, Рогаті гори. Леоні вдивилася в обрій. Там, удалині, також було місце злиття двох річок — Бланк і Зальц, і, як розповідав Паскаль, місцеві називали його la benitier, тобто кропильницею.

Леоні доклала чималих зусиль і викинула з голови образ спотвореного тіла демона з пронизливим поглядом блакитних очей, що, здавалося, проникав глибоко в її свідомість. Вона поквапилася вперед, ступаючи сягнистими кроками й переконуючи себе, що то щира маячня — лякатися статуї чи ілюстрації в книзі.

Схил пагорба різко став крутішим. Поверхня землі під її черевиками змінилась, і невдовзі Леоні з’ясувала, що йде не по килиму з листя та хвої, а по ділянці голої землі, схожої на прямокутний шматок коричневого паперу, уставлений у зелений ландшафт.

Леоні зупинилась і глянула вперед. Над нею нависла крута стіна гори, що стала немов бар’єром на шляху стежини. Просто над її головою виднівся природний виступ, котрий, наче місток, перекривав згори ділянку землі, що на ній вона стояла. Леоні раптом здогадалася, що стоїть на сухому дні струмка. Колись, у сиву кельтську давнину, тут мчав потік з гірських джерел і промив оцю впадину в крутосхилі.

У її пам’яті зринули слова мосьє Беяра.

Сховані там, де пересихає річка, у місці, де поховані древні царі.

Леоні роззирнулася, шукаючи чогось незвичного, придивляючись до форми поверхні, до дерев і кущів. Її увагу привернуло пласке заглиблення в землі, а поруч із ним — плаский сірий камінь, ледь видимий з-під трави та коріння дикого ялівцю.

Вона підійшла до заглиблення й нахилилась. Потім простягла руку, розгребла траву й пильно придивилась до зеленого клаптика землі. Тепер їй стало добре видно кільце з каменів, яких було лише вісім. Ухопившись за найбільший з них і забруднивши кінчики рукавичок грязюкою та зеленим слизом, Леоні почала смикати його, щоб подивитися, що там — під ним.