Одрік Беяр притиснув палець до своїх губів.
— Я розповів вам усе це для того, щоб трохи вгамувати вашу допитливість, а не для того, щоб розпалити її, мадемуазель Леоні. Я розумію, наскільки сильно цікавить вас ця історія, як палко ви бажаєте краще зрозуміти свою родину й ті події, що вплинули на життя її членів. Проте я повторюю своє застереження: спроби знайти карти добром не скінчаться, особливо в такий час, коли все висить на волосинці.
— У такий час? Ви про що, мосьє Беяр? Про те, що наближається листопад?
Утім, з виразу обличчя старого стало ясно: він більше нічого не пояснюватиме. Леоні нетерпляче постукала ногою. Скільки запитань іще крутилося в її голові! Вона розкрила рота, проте Беяр перервав її, заговоривши першим:
— На сьогодні досить.
Крізь розчинене вікно почувся полуденний удар дзвона на крихітній церкві Святих Цельсія та Назарія. Самотня нота, що оповіщала про кінець ранку.
Звук різко повернув Леоні до реальності. Вона скочила на ноги. Як же так — зовсім забути про те, що збиралася зробити!
— Вибачте, мосьє Беяр, що забрала так багато вашого часу! — сказала Леоні, поспіхом натягуючи рукавички. — І при цьому забула про те, що ще маю зробити. Сходити на пошту… Якщо я покваплюся, то, можливо, ще встигну…
Схопивши капелюшка, Леоні побігла через кімнату до дверей. Одрік Беяр звівся на ноги — елегантна й непідвладна часові постать.
— Мосьє, а можна, я колись знову зайду? До побачення!
— Звісно, мадемуазель. Завжди радий вас бачити.
Помахавши на прощання, Леоні вискочила з кімнати й вибігла через коридор на вулицю, залишивши Одріка Беяра в глибоких роздумах. Звідкись із тіні вигулькнув хлопчик і зачинив за нею двері.
Беяр повернувся у своє крісло.
— Si es atal es atal, — стиха промимрив він стародавньою мовою. — Усе буде так, як судилося. Проте я б хотів, щоб із цим дитям усе сталось інакше.
РОЗДІЛ 73
Леоні побігла вулицею д’Ерміт, поспіхом натягуючи на пальці рукавички й заледве застібаючи гудзики. Різко завернувши праворуч, вона опинилась якраз перед поштовим відділенням.