Протримавши його потайки у себе протягом кількох років і пересвідчившись, що в містера Крейдена не лишилося жодного живого нащадка, я вирішив оприлюднити зміст цього щоденника. Він дуже об'ємний, тому я пропустив майже все і подав лише найбільш ясні і зрозумілі уривки. Рукопис несе на собі, як тавро, всі неминучі ознаки схибленого розуму, тому деякі моменти повторюються в ньому багато разів, а багато чого є таким смутним та незбагненним, що взагалі лежить поза межами розуміння. Та попри це, на підставі прочитаного мною я насмілюся припустити, що коли у великому підвалі, а саме десь поблизу фундаменту головного димаря, зробити розкопки, то буде знайдено скелет, що дуже нагадуватиме той, на якому Джеймс Крейден носив колись свою тлінну плоть.

Заява, зроблена Рудольфу Геклеру

Нижче даються уривки з рукопису, зроблені й упорядковані Рудольфом Геклером.

Я не вбивав свого брата. Це — моє перше й останнє твердження. Навіщо мені було його вбивати? Двадцять років прожили ми разом у непорушній гармонії. Ми були вже старі, і вогонь та пристрасті юності вже давно вигоріли дотла. Ми ніколи не сварилися навіть через найменші дрібниці. Нашій дружбі можна було тільки позаздрити. Ми були вченими. Дослідниками. Зовнішній світ нас мало цікавив. Нам цілком вистачало нашої дружби та наших книжок. Ніде і ніколи не було таких цікавих і змістовних розмов, як у нас із братом. Часто ми засиджувалися ночами аж до другої чи третьої ночі — розмовляючи, зважуючи думки та судження, посилаючись на знаних авторитетів — коротше кажучи, ми жили на високій і дружній інтелектуальній ноті.

* * *

І раптом він зник. Я пережив величезне потрясіння. Навіщо було йому зникати? Куди б він міг піти? Це було дуже дивно. Я був ошелешений. Кажуть, що кілька тижнів я був дуже хворий. То було запалення мозку. І спричинилося до нього непоясненне зникнення брата. Він зник якраз на початку тих подій, про які я маю намір тут розповісти.

Як же мені знайти його? Мої статки не такі вже й великі, однак я пропонував винагороди — і кожного разу більші. Я давав оголошення в усіх газетах і залучав до пошуків усі розшукові бюро. На поточний момент сума виплачених мною винагород становить понад п'ятдесят тисяч доларів.

* * *

Кажуть, його вбили. А ще кажуть, що правда про вбивство все одно з'ясується. Але ж чому вона й досі не з'ясувалася? Хто скоїв убивство? Куди він подівся? Де Джим? Мій Джим?

* * *

Нам було так хороше удвох. Він мав видатний інтелект, надзвичайно видатний інтелект. Такий ґрунтовно освічений, такий поінформований і такий логічно-послідовний, що аж ніяк не дивно, що між нами була згода у всьому. Ми не знали, що таке розбрат і чвари. Мені не доводилося зустрічати таких щирих і правдивих людей, як Джим. У цьому ми теж були схожими — як і в нашій інтелігентній чесності. Ми ніколи не приносили істину в жертву амбіціям. І ми не мали амбіцій, нам не треба було щось доводити один одному, бо ми погоджувалися у всьому. Абсурдно навіть припускати, що існувало в цьому світі щось таке, через що наші думки могли розійтися.