Я узяв Отомі за руку і промовив:

— Дякую тобі, благородна жінко! Якби не ви з Куаутемоком, якби не ваші турботи і доброта, якими ви мене оточили, я б, напевно, давно вже пропав. Але ти хочеш утішати мене до останньої миті, ти навіть вирішила померти разом зі мною, якщо тільки я правильно тебе зрозумів. Але чому, скажи мені, Отомі? У нашій країні жінка повинна полюбити чоловіка безмежно, щоб зважитися розділити з ним оте ложе на вершечку піраміди. Я не можу повірити, щоб ти, гідна будь-якого володаря, віддала своє серце жалюгідному рабу! Як зрозуміти мені твої слова, принцесо Отомі?

— Шукай відповідь у своєму серці, — прошепотіла вона, і рука її затремтіла в моїй руці.

Я подивився на Отомі: вона була прекрасна! Я подумав про її самовідданість, що не відступила перед найжахливішою зі смертей, і подих ніжності, сестри любові, торкнувся моєї душі. Але навіть цієї миті переді мною постав англійський сад, і обличчя дівчини, з якою я попрощався під буком, і я пригадав клятву, якою ми тоді обмінялися. Я знав, що вона жива і вірна мені. І я подумав, що поки я живий, я маю зберігати їй вірність, хоча б у душі. Мені доведеться одружитися з цими індіанками, і я одружуся, але якщо я хоч одного разу скажу Отомі, що люблю її, я порушу клятву. А Отомі потрібна любов, і на менше вона не згодна! І як я не був схвильований, яка не була велика спокуса, я не сказав тих слів, які жадало почути її серце.

— Сядь, Отомі, — промовив я. — Сядь і вислухай мене. Ти бачиш цей золотий перстень?

Я зняв з пальця колечко Лілі і показав їй:

— Бачиш напис усередині?

Отомі кивнула головою, але не вимовила ні слова. В очах її я побачив страх.

— Я прочитаю тобі цей напис, Отомі, — сказав я і переклав зворушливі слова: “Нехай ми нарізно, зате душею разом”.

Тільки тоді Отомі заговорила.

— Що означає цей напис? — запитала вона.

— Він означає, Отомі, що у далекій країні, звідки я прийшов, живе одна жінка. Вона любить мене, і я люблю її.

— Отже, вона твоя дружина?

— Ні, Отомі, вона мені не дружина, але вона обіцяна мені в дружини.

— Вона обіцяна тобі в дружини, — сумно повторила Отомі. — Значить, так само, як і я. У цьому ми з нею рівні, теулю. Різниця тільки в тому, що її ти любиш, а мене — ні. Ти це хотів мені сказати? У такому разі, не марнуй часу — я все зрозуміла. Але якщо я втратила тебе, то і вона втратить. Між тобою і твоєю коханою котить хвилі величезне море з бездонними глибинами, між вами постав жертовний вівтар і всепоглинаюча смерть. А зараз дозволь мені піти, теулю. Я маю стати твоєю дружиною, це вже неминуче, але я тобі надто не набридатиму, і скоро все це скінчиться. Ти полинеш у Зоряний Палац, і я молитимуся, щоб ти знайшов там те, що шукаєш. Усі ці місяці я прагнула вдихнути в тебе надію, знайти вихід, і мені вже здавалося, що я його знайшла. Але я помилилася. Я йду, теулю, але хочу сказати тобі насамкінець: зараз я поважаю тебе більше, аніж раніше, бо ти наважився мені, дочці Монтесуми, виказати всю правду, коли збрехати було так легко і куди безпечніше. Ця жінка за морями має бути тобі вдячна. Я не бажаю їй нічого лихого, але між мною і нею відтепер ворожнеча не на життя, а на смерть. Прощавай!