Ми пройшли звивистою вузенькою стежкою десь милю з гаком, не мовивши жодного слова. Перед нами були ворота царської усипальні. Якраз напроти воріт була широка галявина, залита яскравим місячним сяйвом. Посеред неї виднілося щось біле, схоже здалеку на тіло жінки, але це помітив лише я один. Монтесума пильно подивився на ворота й нарешті заговорив:

— Ці ворота відкрилися чотири дні тому для моєї сестри Папанцин. І ось я гадаю — коли вони відкриються для мене?

І тут постать на галявині здригнулася, немов прокидаючись зі сну. Вона підвелася і простягла руки. Тепер і Монтесума побачив її і затремтів, а я відчув, що мене теж вкинуло в дрож.

Жінка поволі наближалася до нас. Уже можна було роздивитися, що вона одягнена в саван. Але вона підвела голову, і промінь місяця впав на її обличчя. Монтесума дико скрикнув, і я разом із ним: ми упізнали тонке бліде обличчя принцеси Папанцин, тієї самої Папанцин, що була похована тут чотири дні тому.

Ступаючи легко і нечутно, немов уві сні, вона наблизилася до нас, поки не зупинилася перед кущем, тінь від якого нас приховувала. Тут Папанцин — чи її дух — подивилася просто перед себе відкритими, але незрячими очима і вимовила голосом Папанцин:

— Монтесумо, брате мій, ти тут? Я відчуваю, що ти поряд, але не бачу тебе.

Тоді Монтесума вийшов із затінку і встав віч-на-віч із привидом.

— Хто ти? — промовив він. — Хто ти з обличчям мертвої сестри і в її вбранні?

— Я Папанцин, — відповіла та. — Я воскресла з мертвих, щоб принести тобі звістку, брате мій Монтесумо.

— Яку звістку ти несеш мені? — хрипло спитав імператор.

— Звістку про загибель, брате мій. Царство твоє впаде, скоро ти помреш, а разом із тобою — десятки і десятки тисяч твоїх підданих. Чотири дні я була серед мертвих, і там я бачила наших хибних богів. Це не боги, а дияволи! Там же я бачила тих, хто їм поклоняється, і жерців, які їм служать. Усі вони приречені на нестерпні муки. Народ Анауаку приречений, бо він вшановує цих диявольських ідолів.

— Папанцин, сестро, невже у тебе немає для мене жодного слова втіхи?

— Жодного, — відповіла вона. — Якщо ти зречешся проклятих богів, ти, може, ще врятуєш свою душу, але своє життя і життя свого народу тобі вже не врятувати.

Після цього Папанцин віддалилася і щезла в тіні дерев. Нестримна лють охопила раптом Монтесуму.

— Прокляття на твою голову, сестро! — закричав він громовим голосом. — Для чого ти воскресла? Невже для того, щоб принести мені цю чорну звістку? Якби ти принесла мені надію, якби вказала шлях до порятунку — я би з радістю тебе вітав. А зараз — згинь назавжди, і нехай весь тягар землі розчавить твоє серце навіки! А мої боги — їм поклонялися мої батьки, і я їм поклонятимуся до останнього подиху. Боги розгнівані, бо жертви змаліли на вівтарях. Відтепер я їх подвою! Я накажу кинути на вівтарі усіх жерців, бо вони не можуть вмилостивити богів!