Але — на жаль! — Монтесума незмінно відповідав:

— Ні до чого усе це, племіннику. Чи можна боротися проти цих людей, якщо самі боги за них? Якщо боги схочуть, вони вступляться за нас, а якщо ні — горе нам! Про себе я не думаю, але що буде з моїм народом? Що буде з жінками і дітьми, що буде з недужими і старими? Лихо нам!

Після цього він закривав обличчя і починав стогнати і плакати, як мала дитина. Куаутемок не знаходив слів від люті на таку дурість великого імператора. Але що він міг удіяти? Так само, як і я, Куаутемок вважав, що саме небо позбавило Монтесуму розуму, щоб покарати і знищити Анауак.

Тут слід сказати, що, хоча й посвячений у сонм богів, я, Томас Вінґфілд, залишався лише жалюгідною іграшкою, бо влади у мене було рівно стільки ж, скільки у клаптика піни на гребені морської хвилі. Монтесума вважав мене за шпигуна і не вірив жодному моєму слову; жерці дивилися на мене як на майбутню жертву; лише мій друг Куаутемок та ще Отомі, котра таємно кохала мене, все-таки довіряли мені, і з ними я часто розмовляв про істинне значення того, що відбувалося перед нашими очима. Але обоє теж були безсилі.

Втративши здоровий глузд, Монтесума все ще зберігав усю повноту влади і тремтячою рукою кидав корабель імперії то туди, то сюди; здавалося, що це гігантське судно полишене всіма матросами і мчить з волі стихій простісінько назустріч загибелі.

Жах перед прийдешнім охопив усіх поголовно. Але попри все, а може, саме тому люди нестримно кинулися у вир насолод. “Заморські боги йдуть на нас, — волали вони. — Давайте ж бенкетувати і пити, бо завтра ми помремо!” І ось найдобродійніші жінки пускалися берега і віддавалися будь-кому, найшляхетніші мужі, що дорожили честю свого імені, ставали негідниками, і навіть діти в ті дні вешталися п’яні вулицями міста, хоча це для ацтеків — нечуваний злочин!

Монтесума залишив Чапультепек і разом з усім своїм почтом перебрався до палацу на великій площі напроти теокалі. Цей палац був справжнім містечком усередині міста. Під його покрівлями вночі збиралося понад тисячу людей, не кажучи вже про усіляких карликів і виродків, про сотні рідкісних птахів у пташнику і безлічі диких звірів у клітках. Тут, у цьому палаці, я бенкетував щодня, а коли мені набридали бенкети, одягався у розкішні шати і в супроводі натовпу юних слуг і знатних мужів виходив на вулиці. Люд із криками вибігав з будинків і схилявся переді мною, діти обсипали мене квітами, дівчата танцювали навколо, цілуючи мені руки і ноги, і незабаром за мною вже тягся тисячний натовп. І я теж танцював і волав, як блазень, бо в ті дні серед загального фанатизму мене охопив якийсь дивний безум. Я прагнув притлумити страх, я хотів забути про те, що приречений на жертвопринесення і що кожен день наближає до мого серця скривавлений ніж.