Я хотів забутися, але — на жаль! — це було не в моїй змозі. Скільки б я не пив, питво не могло дати забуття; аромати квітів, краса жінок і схиляння натовпу більше не хвилювали мене; невідступно, повсякчас відчував я свою приреченість, із тугою згадуючи милий серцю отчий край і далеку кохану. У ті дні мені здавалося, що серце моє лусне з горя, і якби не доброта Отомі, я б, напевно, наклав на себе руки. Але прекрасна і велична дочка Монтесуми завжди була поруч. Вона знаходила тисячі способів відвернути мене від думок і заспокоїти, а іноді з її вуст зривалися примарні слова надії, від яких кров починала швидше пульсувати в моїх жилах.

Якось уранці я сидів у саду з лютнею в руках. Знатні мужі з моєї свити і мої наставники щось жваво обговорювали, тримаючись на шанобливій відстані. Зі свого місця мені було видно двір, де щодня збиралася імператорська рада, і я завважив, що там з’явилося кілька вродливих дівчат у супроводі старших жінок.

З’явився принц Куаутемок і підійшов до мене. Останнім часом він не часто усміхався, але сьогодні Куаутемок із посмішкою запитав, чи знаю я, що там відбувається.

— Можливо, Монтесума вибирає собі нових дружин?

— Так, він вибирає дружин, але не для себе. Знай, теулю, тобі залишилося недовго жити. Тому Монтесума разом із жерцями вже вибирає тих, котрі стануть твоїми дружинами.

— Моїми дружинами? — крикнув я, схоплюючись на ноги. — Дружинами того, хто заручений зі смертю? Що мені тепер до любові і до одруження! Мине тиждень, другий — і моїм шлюбним ложем стане вівтар. Ах, Куаутемоку, ти кажеш, що любиш мене. Я врятував тобі життя. Якщо ти мене любиш, то порятуй мене тепер. Адже ти присягнувся це зробити.

— Я присягнувся зробити все, що в моїй владі, і готовий віддати за тебе життя, теулю. Я готовий дотримати свого слова, бо не всі цінують життя так високо, як ти, мій друже. Але допомогти тобі я все одно не зможу. Ти належиш богам, і помри я хоч тисячу разів, це не змінить твоєї долі. Тільки небо може врятувати тебе, якщо схоче. Тому втішайся, теулю, і коли настане час — помри мужньо. Твоя доля нічим не гірша за мою чи багатьох інших, бо смерть чигає на нас усіх. А зараз — прощавай!

Коли принц віддалився, я пішов до своєї спочивальні і поринув у невеселі думки. На щастя, без мого дозволу сюди ніхто не насмілювався входити.

Але служка відчинила двері і шепнула, що хтось бажає зі мною говорити. Я був змучений і кивнув несамохіть. Переді мною опинилася закутана жінка. Я наказав їй відкрити обличчя і говорити. Жінка підкорилася, і я побачив принцесу Отомі.