Я кинувся до неї, але Отомі відвела мої руки:

— Ні, мовчи і слухай! У мене обмаль часу. Коли ти заборонив мені звертатися до тебе, як до чоловіка, я зрозуміла, що все скінчено. Я підкорилася.

Я відірвала тебе від свого серця, і скоро перестану бути твоєю дружиною. Але вислухай! Зараз ти пригнічений горем. Тобі здається, що щастя вже неможливе. Але це не так. Ти в розквіті зрілих років, і ще повний сил. Повертайся до своєї країни, там ти зустрінеш ту, що чекала тебе стільки років. І тоді далека жінка, принцеса згаслого роду, перетвориться на слабке видіння, і всі ці роки здаватимуться тобі тільки сном. Лише любов до померлих дітей залишиться. Ти любитимеш їх завжди, і туга за мертвими, страшніше од якої немає нічого на світі, гнітитиме твою душу вдень і вночі аж до скону, і я цьому рада, бо, думаючи про них, ти іноді згадуватимеш мене. Це все, і в цьому я вища за твою Лілі. Знай, теулю, вона не народить тобі нікого, хто б міг затьмарити в твоєму серці любов до моїх дітей!

О, я стежила за тобою дні і ночі! Я бачила, як сумує твоє серце за тою, яку ти втратив, і за далекою землею твоєї юності. Ти побачиш батьківщину і зустрінеш кохану! Боротьбу скінчено: твоя Лілі перемогла! Я слабшаю, мені важко говорити. Ми розлучаємося навіки. Прошу тебе, не думай про мене погано, бо я любила тебе і люблю. Мені здається, що й синів я любила тільки тому, що вони твої, а вони любили лише тебе. Будь щасливий… і прощавай!

Останні слова Отомі було ледве чутно. Я заглянув в обличчя — воно було холодним і блідим, і подих завмер у неї на вустах. Я узяв її за руку — вона була крижаною. Я гукнув її, поцілував її в чоло, але вона не ворухнулася і не відповіла. Отомі була мертва. Вона пішла з життя, прийнявши отруту, таємниця якої відома тільки індіанцям. Вона діє поволі і безболісно, зберігаючи до кінця повну ясність думки. Я сів на ложе, не зводячи з неї очей. Плакати я не міг — у мене не лишилося сліз. Печаль і невимовна ніжність наповнили мою душу. Тієї миті я любив Отомі сильніше, ніж будь-коли.

Багато що воскресло в моїй пам’яті того сумного світанку, коли я сидів і дивився на мертву Отомі. В її словах була правда: я не зміг забути свою першу любов і часто мріяв про те, щоб побачити обличчя Лілі. Отомі вважала, що я не любив її по-справжньому. Я любив її щиро і був вірний своїй клятві. Лише тоді, коли вона померла, я зрозумів, яка вона мені була дорога. Так, між нами лежала прірва, що ставала з роками дедалі глибшою. Попри все, вона була прекрасною, благородною жінкою, гідною найбільшої любові і пошани.