— Йому вже краще ніж нам, хіба не так?

Поки ремонтували літак, Релінк бродив по аеродрому, вже соромлячись свого страху і смакуючи наперед, як він розповідатиме берлінським чиновникам про цей епізод: «Він сидів поруч мене, буквально поруч…»

Але йому не довелося розказувати про це. В управлінні імперської безпеки такі історії нікого не цікавили. Більше того, Релінк зрозумів, що і він, і його доповідь теж нікого не цікавлять. Коли він увійшов до кабінету Олендорфа, той навіть не зразу впізнав його, а потім холодно попередив, що дуже зайнятий. Релінк віддав йому скромний варіант доповіді. Олендорф, не читаючи, сунув його в стіл і спитав відчужено:

— Ну, як справи?

— Різні, — розгублено почав Релінк.

— Очевидно, ви працюєте непогано, — поблажливо сказав Олендорф. — Генерал Штромм заявив, що йому там у вас нічого робити, і завдяки цьому він уже влаштувався тут.

— Мені не вистачатиме його досвіду, — лицемірно сказав Релінк, шкодуючи, що віддав не той варіант доповіді.

— Я певен, ви справитесь, — сказав Олендорф, дивлячись на годинник.

— Ви не знаєте, коли мені вручатимуть орден? — запитав Релінк. — Я не хотів би затримуватись у Берліні.

— Який орден? — здивувався Олендорф і зразу пригадав: — Ах так, один момент. — Він набрав номер телефону і сказав: — У мене зараз Релінк. Так, так, той самий. Він не хотів би затримуватись в Берліні, а йому мають вручити орден за річним наказом рейхсміністра. Гаразд, я пришлю його до вас. — Олендорф поклав трубку і підводячись сказав: — Ідіть в управління кадрів, начальник жде вас. Все-таки на вашому місці я б два дні пробув би в Берліні, подихав його повітрям… — Тримаючи Релінка за руку, він підштовхнув його до дверей. — Перед від’їздом зайдіть до мене, домовились?

Релінк вийшов у похмурий коридор і довго стояв, вражений усвідомленням своєї незначності й непотрібності.

Черговий офіцер провів Релінка в кабінет заступника начальника управління кадрів. У самого начальника тривала якась важлива нарада.

Молодий кулястий полковник зустрів Релінка з чітко виробленою шанобливістю. Він викотився з-за стола, усміхаючись всім своїм круглим набряклим обличчям:

— Здрастуйте, здрастуйте! Чудово! Чудово! Росте наша когорта славних, росте, — сипав він слова як горох високим голосом, дивлячись на Релінка сірими, байдужими очима, пронизаними кров’яними жилками. Потім він пішов до сейфа, узяв звідти коробочку, вернувся до стола і натиснув на кнопку дзвінка. В кабінет одразу зайшов молодик з білим, як у мерця, лицем, в офіцерському кітелі без знаків розрізнення. В руках у нього був фотоапарат з бліцлампою. Він став плечима до вікна і підняв апарат до очей.