Після того як Стефка згадала ім’я їх учительки, що живе в Підгайчиках, Степанові стало багато дечого зрозумілим. Він не знав подробиць, але не було сумніву, що Юрко врятував Стефку, коли українці палили Бялопілля, переховував її спершу в Наталії Миколаївни, потім на хуторі Рутки, і, нарешті, знайшов для неї притулок у Горяничах. Петро щось довідався про це. Стефка по матері полька… Одного цього було досить для Петра, він міг подумати чортзна-що. Так Юрко перетворився в його очах у ворога України. І у вухах Степана ще раз прозвучали сумні слова молодшого брата: «Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці». Може, Юрко сам додумався, — він розумний хлопець, а може, повторив слова Наталії Миколаївни. Це не мало значення. Важливим було те, що він сказав правду.

Як тільки хлопець пішов з подвір’я й дівчина, постоявши трохи біля порога, зникла в хаті, Тарас обережно поповз до клуні. Корінь лежав, скрутившись калачиком. Тарас, прислухавшись до його рівномірного дихання, підвівся на ноги. За клунею подвір’я було огороджене жердинами, прибитими до кілків. Тарас проліз під жердинами, походив по городу й навіть посвистав тихенько. Ройовий не відгукнувся. Тоді Тарас повернувся до огорожі, вдав, що зачепив ногою за нижню жердину, й наробив такого шуму, що на одному з сусідніх подвір’їв загавкав собака.

— Що там? — отетеріло підвів голову Корінь, коли Тарас підійшов до нього.

— Собака пробіг…

— А де ройовий?

— Не чути.

— До якоїсь дівчини подався, холера, — позіхаючи, сказав Корінь. — Видно, тут у нього… Курити страх як хочеться. Лягай, чого стоїш? Він по дівчатах буде бігати, а ми тут мусимо…

Корінь натягнув коміра на голову. Тарас приліг поруч, притиснувся грудьми до спини Кореня.

— Отак, добре, — промимрив вояка. — Тільки гляди не спи. І мене розбуди, коли з’явиться…

Топірець повернувся хвилин через десять. Тарас і знаку не подав, що почув кроки ройового, думав, що той почне будити їх, лаятися, але Топірець постояв трохи й тихо відійшов. Пожалів ніби їх командир. Тарас прийняв єдино правильне за таких обставин рішення: ніжно обійняв Кореня, притулився до нього щільніше й заплющив очі.

Прокинувся Тарас, почувши, що його хтось термосить за плече. Було, як і раніше, темно, але зорі на небі стали більшими, немов набрякли світлом. Співали півні. Ранок. Тарас штовхнув Кореня й схопився на ноги.

— Тихо! — зашепотів Топірець. — Ходімо…

Уже біля лісу ройовий схопився, почав ляскати долонею по кишенях. Що таке? Виявилось, що запасну касету від автомата він забув десь біля клуні. Випала… Топірець наказав Кореневі й Карасю чекати його, з місця не сходити, а сам бігом подався до села. Корінь, тремтячи від ранішньої свіжості, послав навздогін командирові довгу серію лайок і втішився тим, що у відсутність ройового можна викурити цигарку.