Лихо… Але що ж такого накоїв Юрко? Мабуть, сталося якесь непорозуміння, якого він не може поправити. Юрко приречений… У тій одержаній п’ять днів тому страшній записці, що приголомшила Степана, старший брат Петро писав:

«Дорогий Степане! Наш Юрко став зрадником України. Я стріляв у нього й, здається, убив. Пишу тобі й плачу, брате мій, але не від горя, а від сорому й ганьби. При зустрічі розповім усе. Я повинен був так зробити. Слава Україні! Ясний».

Боже! Петро стріляв у Юрка!..

Це не вміщалося в голові Степана. В чому ж Петро звинуватив наймолодшого, найулюбленішого — Степан знав це — брата? Зрадник України… І ось Юрко, їх Юрко блукає вночі з автоматом, поранений, бездомний, немов одинокий, зацькований вовк…

Степан почув, як Стефа вийшла з хати. Вона винесла Юркові води й хліба. Юрко напився й відразу ж почав їсти. З поспішного плямкання Степан, зрозумів, що брат голодний і, може, вже декілька днів не бачив хліба. Отже, до тітки не заходив, боїться. Сало він десь дістав. Мабуть, заліз до когось у льох. Що ж, йому не можна докоряти, тепер йому все дозволено — він на вовчих правах. Навколо вороги…

Один брат стріляв у цього хлопчину, а другий стоїть з автоматом, вистежує кожен його крок. Ось як усе обернулося. Очевидно, якесь прокляття висить над ними, над їх родиною. Степан навіть не зрозумів, як і чому це сталося, але раптом йому здалося, що прокляття, про яке він подумав, реально існує, має людський вигляд, і що це — їх старший брат Петро… Він сам жахнувся того, що міг так подумати, але відчув, як його обпалила зненависть до Петра.

Це було немов спалах блискавиці. Траплялося раніше, коли Степан у душі бунтував проти старшого брата, вузьких його поглядів, нетерпимості, жорстокості, але тільки тепер він подумав про нього, як про якесь чорне прокляття, що тяжить над ним.

Що дав їм, молодшим, їх старший брат? Виховав їх? Ні. Навчив їх? Ні, вчили інші. Прищепив їм любов до людей? Ні, не міг цього зробити Петро, він сам нікого не любив. Куди він веде їх, куди привів?

Юрко попоїв і почав прощатися. Стефа допитувалася, де він ночує. Юрко відповів, що ночує вдома і їй нічого про нього турбуватися, у нього все гаразд. Здається, Стефа повірила йому, тому що попросила передати велике-велике спасибі Наталії Миколаївні і її матері за все, що вони зробили для неї і її братика. Юрко обіцяв передати. Потім вони довго цілувались, Стефа плакала, а Юрко заспокоював, запевняв її, що через п’ять днів знову прийде.

Степан напружував слух, намагався вловити ту хвилину, коли Юрко попрямує до воріт. Як тільки почув слова прощання, кроки, він тихенько позадкував, обігнув клуню й, роблячи великий гак, побіг навперейми братові. Він довго метався у темряві, віддаляючись від села, зупинявся, прислухався, гукав тихо: «Юрку, Юрку!» І все даремно. Юрко зник, у нього були свої, відомі тільки йому стежки, й ходив він ними тихо й швидко. Зник Юрко… Степанові залишилося тільки дивуватися з мужності молодшого брата й сили його кохання.