— Лихо мені з тобою. Подряпав руку. Опухла, от і зав’язав.

— Чим ти подряпав?

— Чим! Колючим дротом…

— Це неправда! Ти — поранений! Хто тебе?

— Починається! Кажу — подряпав. Не чіпай, голубонько, болить…

— Юрку, ти загинеш через мене. Я відчуваю.

— Нічого зі мною не станеться, дурненька. Не треба плакати, ти краще скажи, як ви тут? Не голодуєте? Господиня тебе не кривдить?

— Що ти! Вона добра людина. Куди ти, Юрку?

— Почекай… Ось візьми оце. Тут сало й дві курки. Я їм голови скрутив, щоб не кричали.

— Боже!.. Я й підняти не можу. Де ти стільки сала взяв?

— А тобі що до того? Віднеси до хати, а мені винеси води й хліба. Хоч трошки… якщо є. І торбу. Торба мені потрібна.

— Може, ти до хати зайдеш?

— Ні. Скажи тітці Федорі, що я їй дякую. Від усього серця. І не забуду ніколи. А сала або ще чого-небудь я вам знову принесу. Як-небудь переживете, перетерпите… Прийде радянське військо, й усе це закінчиться, всі наші нещастя. Іди вже, Стефо.

Поцілунок, кроки босих ніг, і за тином затихло. Хлопець залишився один. Тарасові легко було уявити, Як він стоїть, трохи розставивши ноги, поклавши руку на перекинутий з спини на груди автомат (ось яка у нього палиця стирчала!) і прислухається до кожного Шелесту. Судячи з голосу — зовсім молодий хлопець. Партизан? І схожий, і ні. У всякому разі, не бандерівець. Що ж робити? Все залежало від того, чи чули розмову на подвір’ї Корінь і Топірець. Корінь — той напевно спав сном праведника. А Топірець? Ройовий як пішов за клуню, так і не появлявся звідти.

Може, знайшов копичку сіна й теж заснув? А якщо не спить?..

Тарас хотів, було, поповзти за клуню й перевірити, де лежить у засідці ройовий, але він розумів, що найменший шелест наполохає хлопця. Ще сипне з переляку з автомата… Тарасові залишалося лежати й чекати, чим усе це закінчиться. Поки що хлопцеві, який стояв за тином, ніщо не загрожувало.

Коли б Тарас знав, що зараз твориться в душі Топірця, то він поставив би свої переживання в розряд того, що в його лексиконі значилося під зневажливим словом: «Дрібнички!»

«Топірець» — це була кличка середнього Карабаша — Степана. Степан стояв за рогом клуні ні живий, ні мертвий. Він усе чув… Він відразу ж упізнав голос меншого брата, здогадався, що Юрко розмовляє ні з ким іншим, як з сусідською дівчиною Стефою. Степан не роздумував над тим, яким чином проклята Стефка опинилася тут, у Горяничах, і чим ця слабенька руда істота змогла полонити його вродливого брата. Все це вже не мало для Степана істотного значення. Найперше він зі страхом подумав про Карася, який лежав там, біля тину. Чує Карась цю розмову? Якщо чує, то йому, Степанові, навряд чи пощастить відвести лихо від голови свого бідолашного брата. Ройовому завжди був не до душі оцей новий вояка — спритний, меткий, схожий на дрібного злодюжку, який скрізь пхає свого поганого носа. Степан не забув, як жваво відповідав Карась референтові Могилі, як Карась підкрався до нього за спиною й занишпорив очима по сторінках, коли він потай читав «Тихий Дон». Цей сучий син відразу ж донесе, кому треба, й тільки оближеться.