— Він, здається, поранений, — жалібно вигукнула Стефа. — У нього рука перев’язана. — Нарешті вона повірила, що Степан з’явився не з лихим, а з добрим наміром.

— Я тобі бинта дам, — Степан одягнув куртку й почав нишпорити по кишенях. — На, оцей бинт добрий, німецький. А це гроші, марки, тут є й справжні німецькі марки. Може, яких ліків для нього дістанеш. А це сховай гарненько і теж передаси йому. Бери.

Він висипав у долоні дівчини пригорщу набоїв і повісив на шию автомат.

— Все. Я прийду вночі. Не знаю тільки, коли зможу, може, також днів через п’ять. Господині своїй скажи — нехай мовчить. На випадок чого, скажете — заходив якийсь з тризубом, просив води… І — все! Зрозуміла? Бувай здорова!

Він уже ступнув до дверей, але, не розуміючи, що спонукало його зробити це, повернувся, затис у долонях голову дівчини й поцілував її в перенісся. Стефа схлипнула, з боязкою вдячністю торкнулася пальцями до його ліктя.

Степан пішов, несучи в серці бентежність і тривогу, яких він раніше ніколи не знав.

23. ПАНТЕЛЕЙМОН СПІВАЄ ПСАЛМИ

23. ПАНТЕЛЕЙМОН СПІВАЄ ПСАЛМИ

Через дві години маленька група на чолі з Топірцем була недалеко від хутора. Щоб скоротити шлях, ройовий звернув з дороги, що в’юнилася лісом, і повів хлопців вибалком поміж велетенських буків з гладенькою сизуватою корою на могутніх, немов відлитих з металу, стовбурах. Вибалок ставав усе глибшим і глибшим, нарешті перейшов у яр з крутими, стрімкими схилами й намитим на дні водою м’яким білим сухим піском, який добре приглушував кроки. Ці глибокі яруги в лісі, що поросли по краях рідкими кущами, лякали Тараса, викликали почуття якогось тягаря, пригніченості. Там, нагорі, в зелених шатах буків уже буяло вранішнє сонце, а в яру ще клубочився туман, було темно, й оголене коріння дерев здавалося гадюками.

Несподівано Топірець зупинився й, попереджуючи, відвів руку. Всі троє завмерли. Тарас почув спів. Ройовий розгублено оглянувся, дав знак іти за ним. Чіпляючись руками за коріння, вони почали видиратися нагору по стіні яру. Вилізли й знову завмерли, прислухаючись. Без сумніву, це співала людина. В тихому лісі, пронизаному серпанковими списами сонячного проміння, голос людини звучав виразно. Не можна було розібрати слів, долинала тільки якась проста радісна мелодія.

— Тихо!.. — сказав ройовий і крадькома пішов уперед.

Спів затих. Вони пройшли ще сотню кроків, ліс посвітлішав, попереду виднів залитий сонцем зруб. І тут знову, вже зовсім близько, почувся спів, тягучий, гугнявий. Тепер Тарас міг розібрати кожне слово?

— Баптист… — сказав Корінь. — Псалми співає.