Користуючись тим, що увага всіх була прикута до приїжджої, Степан, проходячи повз Карася, наступив йому на ногу й попрямував до тину. Там він стягнув з ноги чобота й оглянувся. Карась ішов за ним.

— Ану, допоможи…

Тарас негайно підскочив до ройового.

— Подивися… В тебе рука тонша. Там, здається, цвях. У самісінькому носку.

Тарас засунув руку в чобіт, і їх голови опинилися поруч.

— Слухай, ти… чортяко… — поривчасто дихаючи, промовив Степан, — Тобі тут не місце… Змивайся! Інакше…

— Не розумію, друже… — так само тихо, не підводячи голови, відгукнувся Тарас, і губи в нього побіліли.

— Заїду по пиці — зрозумієш, — крізь зуби прошепотів ройовий. — Я нічого не знаю й не бачив, нічого не сказав… — І додав уже голосно, роздратовано, вириваючи чобота з рук Карася. — Не намацав? Давай сюди!

Ройовий всунув ногу в чобіт і, не глянувши на Карася, пішов до клуні.

Тіла вбитих лежали в саду на траві, недалеко від могили сестри Богдана. Проходячи поблизу, Степан поглянув у той бік. «Совітів» кинули разом з вівчаркою сяк-так, а своїх хлопців поклали рядком, голова до голови, накрили ряднами. «Совітів» четверо — старшина Сидоренко, українець, татарин і оточенець, той, який повинен був розстрілювати. Серед своїх — труп жінки. Напевно, колишня вчителька. Занесло її сюди. Загинув курінний Смерека й три охоронники. Хто винен? Вепр міг би відпустити полонених. Петро, той, мабуть, відпустив би. Все ж таки в характері Петра є благородство. А втім, хто зна? На брата він руку підняв… Хто Ж насправді цей бісів Карась? Видно, все ж таки з совітів. А, може, й волиняк, комсомолець. Скільки їх таких німці й хлопці з ес-бе перестріляли! Дивись який загартований і безстрашний! Ну, тепер-то він дасть тягу! Напевно, вже втік. Куди ж він піде? Це його справа. Нехай іде до всіх чортів, поки ще тримається відчайдушна макітра на плечах.

Степан не став довго роздумувати про Карася. Під три чорти всіх! У нього була одна мета — врятувати молодшого брата. Цій меті повинні бути підкорені його почуття, думки і дії. Він усе розрахував. Вирішив речей з собою не брати, а скласти їх у рюкзак і залишити на своїй солом’яній постелі в клуні, йому потрібен був привід якнайшвидше повернутися назад до сотні. Мав намір з’явитися на хуторі наступного дня увечері, забрати рюкзак, а на зворотному шляху вночі навідатись до Горяничів і побачитися з Юрком. Та хата в них на прикметі. Треба, щоб Юрко негайно перевів Стефку в інше місце, а сам сховався десь надійніше. Можливо, з часом пощастить розплутати вузлик, який зав’язав Петро, й довести, що Юрко й Стефка ні в чому не винні.