Полонений — лобатий українець — почав говорити добре, він звертався до розуму й совісті. Совість свою Степан прикрив роздумами про фатальну неминучість того, що має статися, але думка залишилася незахищеною. І логіка, з якою полонений говорив про долю українського народу, вразила його. Як, потім не старався і не викручувався Вепр, на яких почуттях не грав — він' так і не зміг заперечити основного в доказах свого супротивника, відповісти на запитання: що було б з українським народом, якби в боротьбі з німцями він виступив один на один, без підтримки народів-побратимів, як говорив лобатий… А яку долю, українцям готував Гітлер, Степан уже знав добре. Навіть Петро і той не крився, говорив, що німцям потрібні земля і наймити.

Про все це Степан роздумував і раніше, але тільки сьогодні, там, на галявині, вперше так гостро й настійно виникло в його свідомості запитання: «Чия правда? На чий бік треба стати, щоб потім не каятися й не проклинати себе?» Відповіді Степан не міг знайти. Вірніше, він боявся твердої, чесної відповіді, тому що його життя стало б тоді нестерпно важким. Ні, він не хоче торкатися політики й усе, що робить, це тільки заради брата, тільки заради Юрка.

На підводі проїхали кілометрів з десять. Горяничі залишилися збоку, ліворуч. Степан знав ці місця, і коли Савка на роздоріжжі зіскочив з воза, здогадався, куди вони підуть.

Савка попрямував дорогою.

— Куди? В Колки? — запитав Степан.

— Ну… — відгукнувся Савка.

— Навіщо ж дорогою крутити, підемо навпростець, тут близько.

— Еге! В обхід два кілометри, а навпростець усі десять.

— Іди за мною, не заблудимо.

Пішли лісом. Уже сутеніло. Але Степан вивів точно, ліс попереду порідшав, і за деревами зачорніла напівзруйнована піч, що височіла над руїною, немов пам’ятник нещастю. На хуторі вціліло від вогню тільки дві цегляні будівлі, які стояли осторонь, — великий будинок і хлів. Усі вікна в будинку були забиті дошками.

— Є хто-небудь? — крикнув Савка, зупиняючись біля воріт.

— А кого тут чорти носять? — весело відгукнувся хтось із-за густого, давно не стриженого живоплоту. — Савка, здається?

— Він самий, друже Вороний. Як ви тут? Місяць є?

Озброєний гвинтівкою бандерівець вийшов з-за кущів.

— Чекаємо. Білий тут.

З будинку вийшов хлопець в окулярах з польовою сумкою біля пояса, з автоматом за плечима. Степан упізнав його — перед війною той закінчив бухгалтерські курси й працював рахівником у' Братинській райспоживспілці. Білий… Права рука Місяця.

Білий засвітив ліхтарик і прочитав подану йому Савкою записку.

— Добре, — мляво сказав він. — Як там Вепр? Нічого не казав? Не лаяв нас?