Савка вже бігав по хутору й шукав ройового.

— Де ти пропадав, друже Топірець? — нетерпляче закричав охоронник. — Зараз їдемо. Йди одержуй автомат. Давай швидше, підвода чекає.

Склад, де зберігалася зброя, був відчинений. У дверях Степан зіткнувся з Тополею й Карасем. Обидва вояки одержали гвинтівки й набої. Карась, поклавши гвинтівку на трохи підняте коліно, спритно загнав п’ять набоїв у магазин, а дві обойми поклав до кишені.

— Куди ви? — розгублено запитав Степан.

— Ту пані, яка приїхала, охороняти будемо, — відповів Тополя. Карась кивком голови підтвердив слова Тополі й сказав тихо, зворушено:

— Дякую, друже ройовий. Добре слово не забувається…

Так і залишилось таємницею для Степана, чому Карась не зважив на його попередження. Зрозумів він тільки одне: хлопець цей грається із смертю, грається вміло, весело і, мабуть, не вперше.

На підводі Степана вже чекали Савка й тих два бандерівці, які приїхали разом з дівчатами. Не встигли в’їхати в ліс, як зустріли ще одну підводу, на якій везли лікаря, сухорлявого дідка з сивою запорошеною борідкою. Провели її очима.

— Ну, хлопці, тяжкий сьогодні для нас день видався, — сказав Савка.

— А як усе сталося? — обернувся до нього один з бандерівців.

— Як, як… По-дурному сталося. П’ятьох наших поклали ні за хвіст собачий. Мало того — двоє совітів утекло, й гвинтівка в них.

— Ми цих двох бачили. Ось Марко і вуйко Григор можуть підтвердити. Я їх мало не поклав. Розумієш, друже, як вийшло? Під’їжджаємо ми до вас. Ну, кілометрів півтора залишилося. Чуємо, нібито граната вибухнула й постріли.

— Спершу були постріли, потім граната, — сумно уточнив Савка.

— Не заперечую. Чуємо, стрілянина… Й усе ближче, ближче. Марко й каже: «Заїдемо в кущі». Пані наша погодилася. Дивлюсь, біжать двоє. Один начебто німець з гвинтівкою, а другий… Не втямиш, хто він, голодранець якийсь. Біжать майже-поруч, нас не бачать, а всього метрів сто-сто двадцять до них. Німець оглянувся, припав до дерева й вистрілив. Тут я побачив когось з ваших і тоді зрозумів, хто вони, ті двоє. Тільки хотів різонути по них з автомата, а пані налякалась та батогом по конях! Я так з воза на землю і гепнувся. Поки підвівся, їх і слід прохолов. Я їх неодмінно скосив би. Пані перешкодила.

— Вона мені мало коней не покалічила, — похмуро відгукнувся візник.

— Е, не кажіть, вуйку, кіньми вона добре правила. Не чекав навіть від неї такого.

— Друже Сич, а хто ця пані? — поцікавився Савка. — Я її перший раз бачу.

— Марка запитай… — засміявся Сич. — Може, він скаже.

— Вепр з нею довго розмовляв… — пояснив причину своєї цікавості Савка. — Аж поки фельдшера не привезли.