Степан спакував речі в рюкзак. В руках у нього залишилася тільки книжка, вірніше, рештки книжки, більшість сторінок з неї було вирвано. Залишати книжку в рюкзаку, було небезпечно, хто-небудь може залізти й знайти її, а книжка російською мовою… Брати з собою ще більш ризиковано. Треба викинути. Степан засунув книжку за пазуху й вийшов з клуні.

Річка з тихим шумом омивала закрут високого берега. Степан зайшов у кущі верболозу, повитого диким хмелем, що росли над самим берегом. Він дістав книжку й раніше ніж жбурнути її у воду, розгорнув навмання. Цю книжку він роздобув випадково й читав потайки, жадібно, уривками. Залишилося вже небагато, й він шкодував, що не дочитав.

Очі забігали по рядках, і в Степана відразу перехопило подих, немов сумна доля донського козака стала раптом його власного долею.

«В сінях дзвякнула клямка. Першою увійшла Дуняшка. Григорій побачив її бліде обличчя і, ще ні про що не питаючи, взяв з лавки папаху і шинель.

— Братику!..

— Що? — тихо спитав він, одягаючи в рукави шинель.

Задихаючись, Дуняша поквапливо сказала:

— Братику, втікай зараз же! До нас приїхало четверо вершників зі станції. Сидять у світлиці… Вони говорили пошепки, але я чула… Стояла під дверима і все чула… Михайло каже — тебе треба арештувати… Розказує їм про тебе… Втікай!

Григорій швидко ступив до неї, обняв, міцно поцілував у щоку.

— Дякую, сестро! Іди, а то помітять, що вийшла. Прощавай, — і обернувся до Аксіньї: — Хліба! Швидше! Та не цілого, а окраєць!

От і скінчилось його недовге мирне життя… Він діяв, як у бою, поспішно, але впевнено: пішов у світлицю, обережно поцілував сонних дітей, обійняв Аксінью.

— Прощавай! Скоро подам звістку…

Все, досить… Але очі не послухались, ще раз ковзнули по рядках.

… Цілуючи її, він відчув на губах теплу, солону вологу сліз.

Йому ніколи було втішати й слухати безпорадне, незв’язне белькотіння Аксіньї. Він легенько розняв її руки, що обіймали його, ступив у сіни. Прислухався і рвучко відчинив надвірні двері. Холодний вітер з Дону хлюпнув йому в обличчя…»

Все! Степан обома руками штовхнув від себе книгу, і вона, шелестячи надірваними сторінками, полетіла вниз, упала в воду. Прощавай, Григорію Мелехов! Прощавай, сувора й чесна книго!

Степан на мить заплющив очі, й серце його защеміло і стиснулося від передчуття. Що чекає його попереду, які перешкоди доведеться долати, куди приведе його цей шлях, на який він став? Та стежки назад не було. Юрко, сам того не знаючи, кликав Степана до себе на допомогу, благаючи не покидати його в біді. І Степан, усе відкидаючи, нічого не боячись, ішов на поклик брата.