— Ну й базіки ви, хлопці, — незадоволено морщачись, сказав Марко. — Як сороки. Сунете носа не в свою справу…

Степан був радий, що його ніхто ні про що не запитував. Він слідкував за дорогою й думав про своє. В його роздумах — він відчував це — назрівав якийсь перелом. Справа була не тільки в тому, що Степан вирішив урятувати молодшого брата, хоча саме цим він виправдував усі свої останні вчинки. Треба було вирішити корінне питання свого життя. Від цього рішення залежало його сучасне й майбутнє.

Коли Степан разом з Юрком учився в радянській школі, він знав, до якої мети йому треба прагнути. Юрко, той кидався від одного захоплення до іншого, фантазував, перебирав усі романтичні професії — майбутній геолог-мандрівник, моряк, льотчик і навіть кіноактор… Степан мріяв стати інженером. Він добре засвоював усі предмети, але точні науки давалися йому особливо легко. Учитель математики захоплювався ним, казав, що в Степана природне обдарування, аналітичний розум. До політики Степан ставився насторожено, боявся її. Можливо, вплинуло те, що захоплення політикою покалічило життя гарячому й нерозважному старшому братові.

Коли почалася війна й прийшли німці, Степан зрозумів, що та мета, до якої він прагнув і яка була цілком реальною для нього за совітів, стала тепер недосяжною. Таким, як він, нічого було й мріяти про вищу технічну освіту за нинішніх умов. Треба було тверезо дивитися на речі. Німці здобували перемогу за перемогою, швидко загарбали величезні простори європейської частини Радянського Союзу, і можна було гадати, що перемогу одержить Гітлер. Що буде потім?

Петро твердив, що вони, оунівці, зможуть відстояти Україну. Він вимагав, щоб Степан пішов у сотню. Степан підкорився волі брата. В перемогу й самостійну Україну він не дуже-то й вірив, але вирішив, що все ж таки загибель у бою з німцями більш достойна для нього доля, ніж смерть від голоду на роботах у Німеччині. Туди, до Німеччини, гнали молодь нещадно. Однак усе сталося не так, як він думав і як пророчили інші. Щось схоже на чудо сталося біля Волги, й переможні армії Гітлера покотилися назад. Совіти поверталися. Здається, радіти б цьому, але Степан не міг, знав, у якому таборі він опинився.

Те, що відбулося сьогодні на галявині, приголомшило Степана Карабаша. Вразила не розправа, що готувалася, і не її жорстокість, безглуздість, а щось інше, що зачепило не лише почуття, а насамперед свідомість молодого освіченого хлопця. Він розумів, що смерть трьох сміливих, нещасних людей, які не вчинили жодного зла ні йому, ні його товаришам, ляже на його сумління, хоча й уб’ють їх за наказом Вепра інші. Як не було йому тяжко й гірко, він змирився з цим — не в його волі й силах будь-що змінити. Ну, а коли нічого не можеш зробити, то стій зціпивши зуби й чекай, поки. все закінчиться. І Степан стояв, чекав…