Вийшла на високу могилу, глянула, і їй здалося, ніби там, далеко на заході, гримить справжній грім і далекі зірниці спалахують в небі.

Хвилину дивилася, не розуміючи, в чому справа, потім отямилася. Це ж там на заході іде бій, це війна наближається до заводу.

Марина почула знайоме ревіння моторів і глянула вгору. Високо в небі просто над нею йшли навантажені бомбами крейсери Юрія Крайнєва. Дев'ятка за дев'яткою, вони пропливали у височині і зникали десь за горизонтом. В польоті відчувалася незборима могутня сила.

Марина нехотя відірвала погляд від потужних літаків. Як хотілося б їй бути на одному з них, разом з радянськими льотчиками громити ворога.

Несподівано важке гуркотіння почулося за могилою. Земля стугоніла під важким залізом, і Марина, озирнувшись, мало не похитнулася від несподіванки — до могили підходило кілька танків.

Вони йшли від заводу, і цілком ясно було, що це танки наші, радянські, але впевнитися в наближенні війни було страшно.

Важкі машини підійшли до могили і спинилися на невеликій віддалі одна від одної. Люки відкрилися. Танкісти повискакували на землю. Сергій Король швидко вийшов на могилу.

Він тепер командував танковим батальйоном, капітан Сергій Король. Його помічником по технічній частині став старий друг Володимир Орленко. Так, як в житті йшли вони разом, так і у війні побажали вони бути поруч.

От і тепер Орленко, не відстаючи ні на крок від Короля, зійшов на могилу, і раптом вони обидва пізнали Марину.

— Що ви тут робите? — жахнувся Король, — Вам уже давно час бути далеко в тилу.

— Скоро буду, — байдуже відповіла Марина. — За кілька хвилин вивеземо останні креслення з заводу. Зараз я піду вже.

— От ніколи не сподівався вас тут зустріти! — вигукнув Орленко.

— Але я дуже рада з вами побачитися, — відповіла дівчина.

Вони всі троє розуміли, що говорять якось не так, як слід було б говорити давнім знайомим і друзям, але інші слова не приходили, бо всі думки були полонені грозою на недалекому обрії.

— Мені час іти, — сказала Марина після короткої паузи. — Я сподіваюся скоро побачитися з вами і бажаю вам великого успіху.

— Ви поїдете машиною? — запитав Король.

— Так.

— Не їдьте на Костянтинівку, — несподівано гаряче вихопилося у Орленка.

Марина глянула на нього тривожно.

— Прощайте, друзі, — тихо сказала вона і рушила з могили.