За дверима почулися легкі кроки, клацнув замок, і в дверях показалося обличчя покоївки Анни. Покоївка хотіла була спитати незнайомого, що йому потрібно, та Мехті не дав їй опам'ятатися. Він затис покоївці рота і ввійшов усередину. Все інше було справою кількох секунд; Мехті зв'язав покоївці руки й ноги, запхнув їй у рот кляп, прив'язав її до поручнів сходів і, зачинивши двері, пішов нагору. Повільно, дуже обережно, тримаючи напоготові пістолет, ступав Мехті по коридору. На цей раз не можна було дозволити американцеві випередити себе…

… У вітальні гула радіола, світло кришталевої люстри пломеніло у двох великих дзеркалах. Насвистуючи американську військову пісеньку «Посміхайтесь», Карранті укладав в автоматичний програвач радіоли недавно одержані з Америки пластинки. Першою він пустив пластинку з «буггі-вуггі», задоволений, підвів від радіоли гладенько причесану голову й завмер на місці.

Ліворуч від радіоли було вбудоване в стіну велике, облямоване витієватою рамою дзеркало, і звідти дивилася на Карранті людина в німецькій формі. Погляд її чорних очей був рішучий і нещадний.

Карранті був так приголомшений, що не одразу навіть повернувся до людини, яка стояла за його спиною. Кілька секунд вони дивилися один на одного в дзеркало. Потім тонкі губи Карранті скривилися, рука простяглася до тумбочки, на якій лежав пістолет, і зависла в повітрі: Карранті згадав, що Михайло стріляв несхибно.

Мідна труба джазу взяла пронизливо високу ноту й довго тягла її в той час, як барабан вигупував шалені такти.

Карранті обернувся до Мехті, жалюгідна посмішка розповзлася по його обличчю.

— Ти… ти не повинен убивати мене, Михайле!.. Я тобі розповім зараз усе…

— Ні, Карранті, — покрутив головою Мехті. — Нам нема про що говорити з вами. Все ясно. Ви прикидалися другом. І ви зрадили нас. Я думав, що ви зустрінете смерть більш мужньо.

Він повільно ступав до Карранті, а той відходив і притиснувся до радіоли. Струмочки поту текли по його щоках, він був блідий, але намагався не показувати свого страху.

— Але я… я американець! — вигукнув він.

— Цього я не знаю, — сухо відповів Мехті.

Не відриваючи очей від Мехті, який повільно насувався на нього, Карранті гарячково шарив рукою по тумбочці, але пістолета не знаходив.

— Слухай, Михайле, я… я… зібрав мільйон… цілий мільйон!.. Це безглуздо… безглуздо…

Мехті підійшов до нього зовсім близько, і в його очах, які стільки бачили за останній час і трагічного, і високого, і мерзенного, Чарлз Беннет прочитав свій смертний вирок.

Він стояв, озираючись, наче зацькований звір, і раптом з диким, нелюдським криком рвонувся з місця і стрибнув на Мехті. Мехті, який намагався уникнути зайвого шуму, на це тільки й чекав. Один за одним глухо пролунали два постріли. Мехті розстріляв ворога в упор.