Беннет упав на Мехті, почав повільно сповзати вниз, повалився, скорчившись біля його ніг. Кулі влучили йому в груди й живіт.

Мехті перевернув ворога ногою, поглянув на його лице. Беннет лежав у калюжі крові, але був ще живий. Це були останні секунди життя — від двох таких пострілів помирають навіть люди «з залізними тросами замість нервів». У кімнаті чути було звуки «буггі-вуггі»; з радіоли лунали верещання, свист, тріск; гугняво реготав саксофон.

Мехті обернувся й пішов.

А джаз і далі шаленів, і під його музику помирав Чарлз Беннет. Він на мить опритомнів. «Так, — думав ^Беннет. — Я нічого не міг вдіяти з ним! Він повинен був прийти… Все одно, рано чи пізно, він повинен був прийти! Ось він і прийшов… І все сталося так просто й безглуздо».

Беннет відчував, що Михайло сильніший за нього, а в чому його сила — так і не міг збагнути.

Він почав кричати, кликати на допомогу, але через тріскотню джазу голосу його не було чути. Пробував підвестися — не міг. «Швидше б закінчувалася ця музика, — беззвучно шепотів він. — Може, ще прийде Анна? Може, мене врятують? Швидше б закінчувалася ця музика!»

Та музика не закінчувалась, пластинки автоматично замінювалися одна одною, в програвачі радіоли ще залишалося десять незіграних пластинок. Ніколи не думав Беннет, що помиратиме під таку музику. І коли він зрозумів, що надходить кінець, в його свідомості, наче на екрані, пройшло все його життя: Ніцца, лінчування негра, ніж у спину Михайла, повішена Марта Кобиль, закатована Анжеліка, пристрелений Мазеллі, долари, молодий американець, що розвиває на своєму авто карколомну швидкість, голос Стоуна, голос шістдесяти сімей Уолл-стріту!.. Кадри мерехтіли в супроводі джазу, що несамовито верещав, стогнав, іржав, і Чарлзу Беннету раптом стало прикро, що він помирає, а ця музика залишається.

… Мундир Мехті був весь у крові. Та Мехті не звертав на це уваги. Він спустився сходами, затримався біля зв'язаної Анни. Задихаючись у муках, вона вся позеленіла.

Мехті вийняв з її рота кляп.

— Що там робиться? — спитала на смерть перелякана покоївка.

— Хіба ви не чуєте? — стомлено посміхнувся Мехті. — Грає музика… — І знову заткнув її рота кляпом.

Анна з жахом дивилася, як він пішов.

А Мехті, зачинивши двері цього будинку, — двері, що, здавалося, вели в інший, мерзенний, ворожий йому світ, — згадав чомусь про Анжеліку, про Ферреро, про багатьох чесних італійців, які живуть там, у горах, які в тріскучі морози спали поруч з ним на снігу, ділили останні крихти кукурудзяного хліба й помирали в боях за свободу, за хороше, чесне життя… Він любив їх і вважав своїми братами…