Цілком нерозв'язними виявилися два протилежних питання: по-перше, полонених не можна було холоднокровно вбити тому, що я рішуче був проти цього. По-друге, їм не можна було повернути повної свободи, бо цьому заперечували всі моральні поняття і звичаї індійців. І перше і друге відпадало, треба було шукати третього виходу. Саме цього третього ми й не могли знайти.

Була це надзвичайно важлива справа, і тому Оронапі скликав нараду своїх вождів і старших воїнів. На нараді були присутні також усі араваки і негри. Недалеко, на помості, ми розмістили чотирнадцять полонених так, щоб їх було видно з усіх боків. Своєю присутністю вони дратували людей, посилюючи проти себе загальне озлоблення.

Мені надали слово першому. Я обережно нагадав про свою роль у знищенні ворога і разом з тим, застерігаючи від переоцінки цієї ролі, рішуче висловив велику просьбу — звільнити полонених з двох причин: по-перше, не вбивати військовополонених було моїм незламним принципом, по-друге, великодушне дарування полоненим життя може придатися нам у майбутньому — ми матимемо нових друзів на півдні.

Але я не зумів того дня добре переконати їх своєю промовою, дійти до їх розуму і сердець. Може, я був стомлений або попередня розмова з Повеллом про англійські політичні апетити надмірно мене схвилювала. Звичайно бувало так, що коли я вимагав від індійців щось протилежне їх думці, вони палко заперечували, потім то той, то інший плів явні дурниці, після цього за допомогою Арнака і Вагури можна було вже легко угамувати їх бурхливі пристрасті і спрямувати по корисному для мене руслу.

На цей раз сталося інакше. Мої слова, сказані аравакською мовою, перекладені Фуюді для варраулів, індійці прийняли досить байдуже, холодно, без обурення. Вони замкнулися в собі, а це була погана ознака. Мовчанка, нарешті стала нестерпною для всіх, тут пахло зневагою до мене і моїх слів. Отже, Які відкашлявся і сказав мені якнайщиріше:

— Білий Ягуаре, наш великий друже! Ти багато сказав слів, щоб нас переконати… Але невже ти забув, що досить тільки одного твого слова, одного короткого наказу, і ми, як твої віддані друзі, добросовісно виконаємо твою волю; хоча б серце у нас і розривалося на шматки? Чому ти не сказав саме цього слова, багато говорив про великодушність і про те, щоб дарувати провину ворогам? Невже ти не знаєш, що акавої прийняли б це, згідно з законами, які панують у пущі, за боягузтво перед ними? Вони б зневажали нас і думали б тільки про те, щоб швидше повернутись і знищити нас. Ми знаємо, що ти, Білий Ягуаре, справжній християнин, але ми теж християни, тільки лісові. Коли ми жили ще під Горою Шулік, був у нас і місіонер, падре. Він учив, що коли ворог ударить нас по одній щоці, то треба підставити йому й другу. Нас дуже вразив цей нерозумний звичай. Але пізніше ми переконалися, що хитрий падре думав лише про нашу щоку, а не про свою. І наше здивування перейшло у велику радість, ми визнали дотепника. Було б нерозумно, коли б ми і тепер виявилися такими дурними і великодушними.