Було вже досить видно. Хоч ранок ще не перейшов у день і сонце не виглянуло, але стояло вже на порозі обрію і схід неба палав рожевим сяйвом. Ми йшли прямо напроти сонця. Його проміння падало нам в обличчя, і акавої побачили нас, осяяних ніби якимсь магічним світлом. Їм здалося, що нас понад півтораста, а насправді нас було близько шістдесяти.

Але й ця купка безстрашних, воїнів-акавоїв являла собою неабияку силу. Однак від несподіванки вони розгубилися. Бойовий дух у них був, а тверезої думки бракувало. Вони бачили, що у нас човни і за нами водяний простір, бачили в наших рядах дві прогалини між групою Вагури і моєю і між моєю та групою Яка і Конауро. Але, замість того, щоб увірватися всією юрбою в одну з них і пробитися силою, вони, дурні, втратили розум і розділилися на дві групи, щоб проскочити в ці дві прогалини.

За кілька секунд Вагуру атакував менший загін. Спочатку він ішов прямо на нього, ніби маючи намір розбити його або хоч би налякати. Але це була невдала хитрість. Наблизившись на постріл, акавої раптом повернули праворуч, в бік прогалини між Вагурою і мною. Але Вагура не спав. Він негайно заповнив своїми людьми цю прогалину, підтягнувши за собою варраулів Кураная.

Відстань між нами і загоном Вагури зменшилась на сто п'ятдесят кроків і дедалі скорочувалася. Проте акавої вирішили за всяку ціну пробитися. Вони бігли кілька хвилин, а тепер ще прискорили біг, щоб перегнати Вагуру. Бігли з останніх сил.

Але перегнати не встигли. Вагура, пам'ятаючи мої вказівки, підпустив їх якнайближче, на віддаль п'ятде-сяти-сорока кроків, а потім дав залп з мушкетів, пістолетів, двох рушниць, заряджених дрібним шротом. Це було справжнє побоїще. Кілька акавоїв упали, інші, немов приголомшені, зупинилися, а двоє вперто бігли далі. Двоє самовбивців! Вони не пробігли й п'ятнадцяти кроків, як на них посипався град стріл, пістолетних куль, навіть списів, які враз прикінчили їх обох.

На інших акавоїв, приголомшених убивчим залпом, усі араваки разом з варраулами навалилися невідпорною хмарою. Акавої не захищалися. Хто міг, утікав назад в село. Їх переслідували по п'ятах і стріляли в спину.

Переконавшись, що у Вагури все йшло добре, я всю увагу зосередив на другій зграї акавоїв. Вона була більшою, нараховувала до сорока воїнів і направлялася в прогалину ліворуч від мене. Попереду її біг могутній здоровань, прикрашений кольоровим пір'ям і намистом із зубів диких звірів. Це, мабуть, був вождь. В міру того, як акавої наближалися, я переходив із загоном ліворуч, щоб перерізати їм дорогу. Я бачив, що Які і Конауро теж наближались до мене.